Християнство перед викликом постмодернізму: 
досвід Виникаючої церкви
 
Презентація книги «Феномен Виникаючої церкви»
Відкритий Православний університет Святої Софії-Премудрості
Київ, 25 січня 2016 р.
 
Вступ
Криза традиційних релігійних систем на зламі модерну-постмодерну залишила західні суспільства без об'єднуючого духовного порядку. Культура плюралізму зумовила співіснування різноманітних світоглядних установок та релігійних традицій. Постмодернізм, який можна означити як характерну для сучасного світу культурну атмосферу відмови від принципів універсалізму, раціональності і тотального панування, на яких протягом століть базувалася християнська культура, зумовив відторгнення заснованих нею інститутів, одночасно стимулюючи і пошук нових форм вираження християнської релігійності та способів її обґрунтування. 
У вітчизняному богословському співтоваристві мають місце різноманітні оцінки перспектив взаємодії християнства і постмодернізму, однак домінантною все ж залишається позиція, котра розглядає постмодернізм як ворожу до християнства руйнівну світоглядно-ідеологічну парадигму, яка, постулюючи хаотичність світу і скасовуючи відмінності між добром і злом, гріховним і праведним, торує шлях до подальшого духовного розкладання людства. До найбільш поширених «загроз» з боку постмодернізму для християнського світобачення традиційно відносять епістемологічний релятивізм, нігілістичне ставлення до етичних проблем, заперечення догматичних та ієрархічних авторитетів, розмивання конфесійних кордонів, богословський еклектизм, проголошення «смерті Бога». У той же час у сучасному західному християнському мисленні вже тривалий час існує конкурентна позиція, згідно з якою прийняття християнством постмодерного повороту розкриває перед ним  можливість  «наступної реформації», тобто відродження християнства як передової, а не реакційної сили у сучасному світі. Таким чином, зростає впевненість, що постмодернізм може бути використаний церквою для оновлення християнського богослов’я, пророче нагадуючи про його витокові атрибути, дещо втрачені завдяки тривалому впливу ідей Просвітництва і модернізму. 
 
Критика онтотеології
 
Звертаючись до витоків метафізики, Гайдеґер наголошує, що, пропонуючи мислити Буття як таке, Аристотель вважав за необхідне мислити це Буття у зв’язку з буттям Вищої Істоти. Таким чином, онтологія стала теологією, або онтотеологією. Коли Вища Істота стає ключем до всього буття, філософія зациклюється на сутностях і забуває Буття – наголошував Гайдеггер. Онтотеологія дозволяє Богу бути присутнім у дискурсі тільки заради свого амбіційного проекту зробити все буття доступним людському пізнанню. Ставши корисним для філософії, Бог онтотеології в релігійному аспекті став абсолютно даремним. Тому варто дослухатися до заклику Гайдеґера до богослов’я облишити думати про Бога, як про причинову енергію, яка створює і підтримує Всесвіт, і повернутися до Бога, перед яким можна молитися, у священному трепеті схиляти коліна, співати та танцювати. Це не відмова від теїстичного дискурсу, а заперечення метафізичної традиції, яка редукує Бога до рівня засобу пояснення реальності, цілковито приступної людському розумінню. Тож подолання онтотеології допомагає протистояти спокусливій думці, що концептуально ми можемо розпоряджатися Богом. Критика Гайдеґером онтотеології є не запереченням ідеї всемогутнього, всезнаючого й милостивого Бога, а запрошенням богослов’я повернутися до своєї сутності шляхом протиставлення Бога філософів Богові живої віри. Прагнення зберегти таємницю Бога і пам’ятати про обмеження людського пізнання є невід’ємним атрибутом християнського богослов’я. У цьому сенсі, християнське богослов’я є «постмодерним» ще від своїх витоків.
 
Недовіра до метанарративів
 
Франсуа Ліотар визначив постмодернізм як еру «недовіри до метанарративів». Перш за все, він мав на увазі філософію історії, велику розповідь, у рамки якої ми поміщаємо менші історії спільнот та окремих людей. Чи може християнство розглядатися як метанарратив? У певному сенсі так, адже воно пропонує цілісне бачення історії від творіння і падіння, через життя смерть і воскресіння Христа до воскресіння і життя вічного. У той же час, необхідно пам’ятати, що метатанарратив – це «дискурс другого порядку», покликаний легітимізувати певне трактування реальності. Тому до числа метанарративів Ліотар відносить, до прикладу, розповіді про створення багатства (Адам Сміт) і емансипацію (Карл Маркс), які легітимізують, відповідно, капіталізм і пролетарську революцію. Ключовою рисою модерністських метанарративів є їх тотальність – вони прагнуть гомогенізувати людство: в науці – усунути концептуальні відмінності, в соціальній сфері – знищити соціальні відмінності. У цьому сенсі, християнство не є метанарративом. Крім цього, християнство не покликане легітимізувати якийсь існуючий соціальний порядок або наукову картину, його вістка – перш за все, керигма, а не апологія. Воно легітимізує тільки царство Боже, делегітимізуючи при цьому всі концептуальні і соціальні утворення, які не втілюють у собі цінності Царства. Християнство не було ціллю критики Ліотара, однак це не означає, що ця критика християнства не стосується. Ліотар нагадує нам про небезпеку надто захопитися самовиправданням за допомогою претензій на володіння абсолютною істиною, захищаючи себе таким чином від критики. 
 
Перспективізм 
 
Критики постмодернізму часто вважають його ворожим для християнства, звертаючи уваги на властивий йому релятивізм. На їх думку, постмодернізм небезпечний для християнського богослов’я, бо він усуває відмінність між істиною та помилкою, небезпечний для християнської моралі, бо він усуває відмінність між правильним і помилковим. Справді, постмодерністські філософи можуть розглядатися як послідовники перспективізму (згадаємо, перспективізм Ніцше, герменевтичне коло Гайдеггера, деконструкцію Дерріди, генеалогічний аналіз знання як влади Фуко). Хоча ці концепції різняться за своїми деталями, вони поділяють одну фундаментальну позицію – ми не є Богом. Нам недоступний абсолютний, всеохоплюючий погляд на реальність. Ми завжди дивимося на речі з обмеженої точки зору, сформованої лінгвістичною специфікою і соціоісторичною локацією. Чи є перспективізм ідентичним до релятивізму: і так і ні. Якщо ми маємо на увазі рівноцінність різних точок зору, тоді ні. Ні перспективізм, ані постмодернізм не дотримується такої думки. До прикладу, Ніцше не вважає, що християнство є однаково цінним як діонісійське благочестя, про яке проповідував Заратустра. Однак перспективізм може розцінюватися як релятивізм у тому сенсі, що наші погляди залежать від позиції, точки зору, яку ми займаємо. Абсолютне знання істини і моралі доступне тільки Богу, людське знання завжди обмежене нашою скінченністю і нашою гріховністю. Цей підхід нагадує нам біблійні застереження про, що люди «правду гамують неправдою» (Рим. 1:18).
 
Таким чином, аргументи постмодерністських філософів насправді не стільки заперечують існування Бога, скільки доводять, що людські істоти не володіють авторитетом божественності. Об’єктивне знання реальності, так би мовити, «очима Бога» є для нас неможливим. Оскільки ми є обмеженими та скінченними, а Бог – абсолютний і нескінченний, то богослов’я нездатне досягнути такого рівня знання Бога, яким Він сам володіє про себе, знання, позбавленого двозначності, неясності або таємниці. Богословські твердження – це в найкращому разі спроба роздивитися Бога крізь «дзеркало» або «тьмяне скло» (1 Кор. 13:12). Бог відкриває нам себе з урахуванням нашого обмеженого стану, залишаючись при цьому поза межами нашої системи вимірів.
 
Стратегії використання постмодернізму
 
Таким чином, можемо говорити про доцільність або допустимість використання постмодерністської філософії в богослов’ї, зокрема у методологічно-інструментальному значенні. За такого підходу, проголошені постмодернізмом епістемологічні обмеження не обов’язково стають предметно-змістовими, вони не стосуються реального стану справ, світу, яким його знає Бог, а також не виключають можливості сповідування традиційних християнських догматів, віри в Бога як у вічного, всемогутнього і всезнаючого творця. Зокрема, подібної стратегії дотримується американський континентальний філософ релігії Мерольд Вестафал. На його думку, використання традиційних метафізичних атрибутів божественності менш відповідає біблійній персоналістській традиції розмови про Бога як про істоту, яка любить, наказує і діє у рамках фізичних, історичних та культурних структур реальності. Він наполягає, що ці якості більш співзвучні з біблійним одкровенням. Таким чином, методологічний постмодернізм Вестфала має апологетичну спрямованість, філософ мислить зсередини християнської віри і спираючись на одкровення. Як християнський філософ, він використовує постмодерністський наголос на обмеженості та контекстуальності знань не на користь атеїстичного чи апофатичного дискурсів, а заради того, щоб ще раз закликати християнське богослов’я до епістемологічного смирення і звільнення теології від абсолютистських претензій фундаменталізму. Вестфал послідовно доводить, що хоча у теології досягнення абсолютної істини, як точної відповідності думки об’єкту пізнання недосяжне, завдяки одкровенню ми все ж достатньо знаємо про Бога, щоб вірити у Нього, молитися до Нього і коритися Йому. 
 
Зауважимо, що тезу Вестфала про те, що ті чи інші методологічні засади постмодернізму можуть виступати у ролі продуктивного інструменту для зміцнення християнської віри та поглибленого розуміння традиційних християнських тем, активно підтримує молодше покоління філософів релігії та теологів. Тут доречно згадати про творчість цілого ряду як західних авторів (С. Гренц, Дж. Франке, Р. Олсон, К. Рашке, Дж. Сміт, Р. Міченер, Б. Макларен). До прикладу, послідовним захисником доречності прийняття постмодернізму протестантським богослов’ям є К. Рашке. У книзі «Наступна Реформація» він прагне довести, що домінування ідеалів Просвітництва принесло для християнства значно більше шкоди, аніж користі. На його думку, богослов’я Реформації зазнало спотворення через вплив емпіризму та раціоналістичного міркування, які визначали інтелектуальні процеси модерну, що поставив довіру до наукового аналізу вище від Бога і Його одкровення. Всупереч поширеним уявленням постмодернізм є не аморальним або антихристиянським рухом, а «дескриптором або локатором духу часу», що створює необхідне середовище для звільнення християнської звістки з модерністської пастки сцієнтизму, раціоналізму, гуманізму і скептицизму.
 
Таким чином, сутність постмодернізму вбачається не у релятивізмі або скептицизмі, як це часто повторюють його поверхневі критики, але у щохвилинній пильній увазі до деталей, в усвідомленні складності і множинності речей, у чутливості до відмінностей. Постмодернізм кидає виклик переконаності про одну всезагальну версію Істини та легкий доступ до неї за допомогою раціональності, а також про існування об'єктивної позиції, яка дає можливість побачити світ в нейтральній формі. Він підкреслює важливість слухання найрізноманітніших думок і точок зору, особливо пригнічених або маргіналізованих, смиренно визнаючи, що ми завжди говоримо зсередини конкретного контексту, а отже доступна нам істина неминуче специфічна і персоніфікована.
 
У ставленні християнського богослов’я до постмодернізму разом з Вестфалом, ми пропонуємо своєрідний середній шлях між радикальною відмовою і настільки ж некритичним повним прийняттям. На перший план у такому разі виступає спорідненість постмодерністських ідей про обмеженість нашого доступу до істини із фундаментальними християнськими доктринами про створеність і гріховність людини. Постмодернізм нагадує, що не можемо досягти абсолютної істини, і все ж це не означає, що істини немає взагалі або що Бог нею не володіє. Визнання скінченності і обмеженості наших пізнавальних можливостей, усвідомлення власної людськості зрештою приводить до необхідності віри, як радикальної відкритості, і любові до Бога та людини, не вимагаючи відмови від змісту конкретних релігійних традицій. Таким чином, мета методологічного використання постмодерністської філософії – запропонувати життєздатні форми християнської віри і практики для постмодерністського світу. За такого підходу творчість постмодерністських мислителів виступає не  спробою знищити віру, а важливим ресурсом для її поглиблення і зміцнення. 
 
Виникаюча церква
 
Яким чином постмодернізм кидає виклик євангельському християнству? По-перше, він змушує євангельське богослов’я діяти на епістемічному просторі, висуваючи регіональний, гетерогенний, плюралістичний, локальний підхід до знань, що не залишає місця для метанаративів і опирається традиції універсального, формально-наукового дискурсу. Крім цього постмодерністський світоглядний ландшафт вимагає радикального переосмислення того, як сприймається Євангеліє і як організована церква. Зростає необхідність створення у церкві простору для відкритого діалогу віри з досвідом, а також для творчого, рефлексивного і цілісного християнського мислення.  Однак, переважно євангельські церкви все ще замкнені у «модерному» світогляді; вони вважають істину простою, ясною, однозначною і незмінною, і з підозрою ставляться до рефлексивного запитування та духовної неупередженості.
 
Однією із найбільш відомих спроб використати постмодернізм для відродження християнства є феномен Виникаючої церкви. Цей релігійний рух відмовляється від традиційних форм церковності, виступаючи як децентралізована матриця мереж, що залучає до постійного багаторівневого діалогу цілий ряд партнерів. Виникаюча церква – це не ієрархічна організація з кодифікованим віровченням, а спонтанний рух, який своїми духовно-практичними установками об'єднує надзвичайно різноманітні особистості, церкви й цілі групи церков. Саме урахування постмодерністської ситуації в культурі і філософії зумовлює ключові риси руху. Зокрема усвідомлення частковості і фрагментарності знань про реальність породжує толерантність, екуменічність і відкритість до міжрелігійного діалогу. Для доктринальних пошуків руху властива відмова від фіксованих формул, прихильність до богословського плюралізму. Для літургічних практик руху притаманне намагання відродити християнські богослужбові  традиції та творчо втілити їх у постмодерному контексті, використовуючи засоби мистецтва і сучасні технології. Виникаюча церква дотримуються мінімалістського і децентралізованого підходу до організаційних структур, надаючи перевагу мережевим, а не ієрархічним формам церковної організації. З цієї причини, рух свідомо гальмує процес інституціоналізації, залишаючись вільним об’єднанням християн, які прагнуть без догматичних обмежень вести мову про християнську віру, місію та практику у сьогоднішньому світі.
 
Виникаюча церква відмовляється від створення герметичної богословської системи, вважаючи, що «Велика традиція» пропонує різні шляхи для того, щоб розповісти істину про Боже спокутування у Христі, та не допускаючи думки, що будь-яка окрема богословська система сприймає її абсолютно правильно. У руслі постмодернізму богослов’я для ідеологів руху залишиться розмовою про істину, якою є Бог у Христі через Духа, і про Божу історію спокутної роботи в церкві. Тому жодне систематичне богослов’я не може претендувати на те, щоб бути завершеним. Імплікацією такого підходу до питання істини в богослов’ї стало заперечення ексклюзивізму. Найбільш радикальні богослови руху приймають постмодерністську критику метарозповідей, наголошуючи на, що для послідовників Христа має значення лише ортопраксія, а не питання релігійної приналежності. 
 
За своєю природою Виникаюча церква є перш за все еклезіологічним експериментом, спробою розробити нову доктрину церкви. Її прикметні акценти можна зауважити в новому підході до поклоніння (наголос на творчості й емпіризмі), в увазі до ортопраксії (прагнення відновити єдність богослов’я і практики); у заклику знайти новий шлях формування богослов’я, яке має бути контекстуальним, корелюватися з культурою, шукати відповіді на актуальні виклики сьогодення, перебувати в діалозі з іншими світовими релігіями. Для церкви властиве намагання дистанціюватися від ієрархічних, централізованих структур задля збереження неформальності, експериментальності та динамічності. Виникаючу церкву можна означити як «когерентний релігійний феномен», особливе «дискурсивне середовище» з сукупністю певних устремлінь, які забезпечують спільність усіх учасників руху, хоча на практиці їх втілення залишається неоднорідним. 
 
Нові форми християнської віри і практики мають на меті компенсувати недоліки традиційного євангельського протестантизму та відшукати автентичне християнство. Наголос церкви на важливості досвіду Бога покликаний врівноважити властиву для модерністського протестантизму увагу до раціонально-доктринальних аспектів віри, спроби реактивації літургічних практик католицизму та православ’я, в тому числі чернецтва, покликані відродити значення мультисенсорності у богослужінні, а заклик розвивати автентичні стосунки свідчить про невдоволення театралізованим підходом американських мега-церков. У пошуку втраченого змісту справжнього християнства послідовники Виникаючої церкви намагаються звільнитися від авторитарних конфесійних структур, засилля догматизму, успадкованих парадигм мислення та соціального конформізму.
 
Зародження Виникаючої церкви викликало напружені дискусії у науковому та, особливо, богословському середовищі. Гострота полеміки обумовлена актуальністю та широтою кола питань, піднятих теоретиками та практиками Виникаючої церкви. Сучасники на власному досвіді можуть переконатися, що впродовж останніх десятиліть світ зазнав драматичних змін. Часто існуючі церкви виявляються нездатними ефективно свідчити про християнську віру, їм не вистачає достатньої сміливості та гнучкості, щоб трансформувати свої інститути і практики таким чином, аби вступити в діалог з суспільством у новій культурній ситуації. «Місіонерська зустріч» церкви і сучасної культури може відбутися тільки тоді, коли християни усвідомлять, як саме змінився світ навколо них. Лише за цієї умови вони зможуть приступити до розробки таких форм християнської віри і практики, які зможуть вижити і навіть процвітати в майбутньому.

Богословские взгляды Владимира Филимоновича Марцинковского

Антон Гончаренко

Владимир Филимонович Марцинковский является, безусловно, одним из самых выдающихся деятелей евангельского движения на просторах бывшей Российской Империи и СССР. Его труды, как-то лекции, размышления, автобиографии и статьи, написанные в непростое для России и мира время, во время войн и революций, являются как никогда актуальными и сегодня, когда в мире уже нет чёткой границы между миром и войной и перед христианством снова становится выбор между поддержкой или отрешением от дел мирских. Действительно, «арабская весна» в странах Ближнего Востока, которая не могла не затронуть своим развитием христиан региона (что и произошло, особенно после захвата и удержания контроля над Египтом на некоторое время радикальной группировки «Братья-мусульмане», а также появлением «Исламского государства» на территории Сирии и Ирака), и следствие этой весны – проблема беженцев из стран Северной Африки и Ближнего Востока в Европе вкупе с упадком христианства в странах Западной Европы, нестабильность на Украине и другие проблемы напоминают, как никогда, мир перед Первой Мировой Войной с множеством проблем, которые, как казалось, невозможно решить без войны. Более того, средства массовой информации того времени подогревали интерес к войне среди народов Европы, тем самым толкая цивилизацию на край пропасти, в которую она свалилась с началом военных действий. И действительно – сегодня уже современные средства массовой информации, такие как интернет и телевидение большим количеством информации буквально перегружают сознание людей со всех противоборствующих сторон, повышая градус ненависти и взаимных «неразрешимых» претензий. Действительно, начало XXI века, как никогда, похоже на начало века ХХ! Тем ценнее будет для нас изучить опыт и взгляды деятелей «русской реформации» в контексте событий начала ХХ века во время становления евангельского движения в Российской Империи; всё это для того, чтобы понять, как они действовали в то время, как пронесли через все перипетии судьбы огонь Святого Духа Христова без того, чтобы добавить или убавить что-либо от Слова Божия и чему оно учит. Зная, как и во что верили «отцы евангельской церкви» России мы сможем, уже в современном мире, применить эти знания для того, чтобы уже в современной ситуации остаться верным ни государству, ни идеологии, ни лидерам, но Единому Богу, Начальнику Церкви!

Владимир Филимонович Марцинковский, в современном русском евангельском течении является человеком малоизученным. Недаром статья о нём, написанная Владимиром Александровичем Поповым, преподавателем истории и теологии Московского Богословского института ЕХБ, имеет такое выделяющееся и в то же время немного удручающее название – «Забытый проповедник»[1]. Идеи самого Владимира Филимоновича были весьма передовыми не только для своего времени, но даже и для современности. Действительно, по собственной же просьбе Марцинковского, он не был причислен ни к какой из общин, существовавших на то время на территории страны, однако же многие из современных христиан считают его родственным им по убеждениям: евангельские христиане баптисты, меннониты и даже православная церковь. К слову о православии, Владимир Филимонович никогда сознательно не отказывался от него: наоборот, он всячески старался для реформ оного в жизни раздираемой войной и разрухой страны для того, чтобы прекратить и то, и другое[2]. К сожалению, бывшая государственная церковь не пошла по предложенному пути изменений в соответствии со Священным Писанием, а Марцинковский был фактически отлучён от церкви после принятия крещения по вере от меннонитов летом 1920-го года.

Богословские взгляды Марцинковского проистекали из его юных лет, которые он провёл в Санкт-Петербурге, будучи студентом историко-филологического факультета и посещая кружок студентов-христиан под руководством барона Павла Николаевича Николаи, известного деятеля русского студенческого христианского движения, которое сплачивало вокруг себя всех студентов-христиан для совместного изучения Библии и христианского времяпровождения вне зависимости от конфессии, к которой принадлежали студенты. Будучи православным христианином Владимир Филимонович, однако, изучая Священное Писание, утвердился в понятиях, отличных от официальной церкви: вопросы о спасениикрещении, отношении церкви с государством и к военной обязанности сблизили его богословские искания более с представителями евангельских движений. Именно об этих насущных в то время (и актуальных сейчас в свете последних событий в мире) богословских событиях пойдёт речь.

Спасение: как его достичь?

В самом начале христианского пути Марцинковского Евангелие представлялось будущему проповеднику-реформатору только набором нравственных идей, которые человек должен был исполнять[3], но которые он никак не смог бы выполнить сам. Интересен тот факт, что такое понимание Евангелия очень походило на «толстовство», течение, которое основал известный русский классик литературы Лев Николаевич Толстой. Это учение в свою очередь весьма метко описал другой деятель евангельского движения в России Иван Степанович Проханов: «И для каждого ума, не имеющего предрассудка, ясно что учение Христа не может быть отделено от его личности и что высшая мораль предписания и идеала Христа не может быть отделено от его учения или догматической сущности Писания. Поэтому доктрина Толстого, будучи лишенной этой полноты, есть просто моральное учение, которое трансформирует мораль Христа в закон Моисея или в принципы стоиков. Эта доктрина приводит человека к неприступной горе, и призывает "Взбирайся". Конечно, они не могут взобраться на нее. Как Моисей посылал людей на гору, так и Толстой посылает людей на еще более высокую гору, гору Христова совершенства и говорит тоже "Взбирайся". Конечно, люди не могут обрести успокоения своего сознания и приходят в отчаяние и беспомощность.»[4]. Действительно, если читать автобиографию Марцинковского, то до встречи с Павлов Николаевичем Николаи и его кружком христианской молодёжи, Владимир Филимонович впал в отчаяние и даже какое-то время думал о том, чтобы покончить с жизнью ввиду невозможности исполнения Евангелия человеком. Только проповедь о том, что Иисус Христос есть единственный путь к прощению грехов и благочестивой жизни действительно революционизировала сознание студента, будущего проповедника, позволив ему дать жизнь уже не отчаянию толстовского движения, но радости жизни со Христом. Весть о спасении «благодатью через веру» в будущем была тем главным источником вдохновения, которое красной нитью следовало во всех лекциях, статьях, проповедях и размышлениях этого проповедника.

Наиболее примечательным в теме спасения является труд «Вечное искупление», который является суммой всех взглядов Марцинковского по этому поводу. В статье Владимир Филимонович довольно чётко стоит на позиции того, что спасение человека является неотъемлемым в любых условиях, в которые может попасть человек. В «Вечном искуплении» автор ссылается на Евангелие от Иоанна 10: 27-30 («Овцы Мои слушаются голоса Моего, и Я знаю их, и они идут за Мною, и Я даю им жизнь вечную, и не погибнут вовек, и никто не похитит их из руки Моей. Отец Мой, Который дал Мне их, больше всех, и никто не может похитить из руки Отца Моего, Я и Отец — одно»), Иоанна 5:24 («Истинно, истинно говорю вам: слушающий слово Мое и верующий в Пославшего Меня имеет жизнь вечную и на суд не приходит, но перешел от смерти в жизнь»), Римлянам 8:38-39 («Я уверен, что ни смерть, ни жизнь, ни ангелы, ни начала, ни силы, ни настоящее, ни будущее, ни высота, ни глубина, ни другая какая тварь не может отлучить нас от любви Божией во Христе Иисусе, Господе нашем») и другие. Можно рассмотреть эти места из Библии поближе.

Из Иоанна 5:24 и 10:27-30 Марцинковский выводит так называемую им «тройную гарантию»:

- верующий держится за руку Христа;

- его держит рука Христа;

- он включен в десницу всемогущего Отца.[5]

В дополнении к этому следует текст апостола Павла из Римлянам 8:38-39, где, по мнению Владимира Филимоновича, в значении слов «…ни другая какая тварь…» включен и сам человек, который просто будет неспособен отлучить сам себя от однажды приобретённого спасения. В связи с таким мнением автор статьи разделяет процесс спасения человека на понятия обращения и возрождения. По его словам, «не всякое обращение ведет к возрождению. Нередко человек, тронутый нашей проповедью, только помолился о спасении (отчасти под нашим давлением), и мы уже говорим ему: ты спасен. Между тем, только Дух Святой может дать человеку свидетельство о спасении изнутри, и лишь полная нравственная перемена к лучшему в жизни грешника может дать нам это свидетельство извне»[6]. Для подтверждения своей точки зрения на этот вопрос Владимир Филимонович обращается к словам другого значимого мужа веры Дуайта Муди, предупреждавшего проповедников от того, чтобы те не говорили новообращённым об их немедленном спасении по обращению. Такие слова мотивируются тем, что если Бог однажды спас человека и тот искренно стал последователем Господа, то Дух Святой сам откроет человеку, спасён он или нет. Стоит заметить, что эти слова немного расходятся с современным взглядом на спасение в евангельском христианстве на территории бывшего СССР, где одновременно более склонны проповедовать свободу воли и выбора, и, как проистекающие от этого понятия, возможность отпадения и потери спасения, а также твёрдую уверенность в спасении сразу же после обращения человека к Богу через покаяние. То есть если спросить у любого верующего члена церкви из, скажем, глубинки в Белоруссии или Молдавии, верит ли он, что спасён, то тот сразу ответит, не задумываясь, что спасён, однако же вера в то, что если этот верующий не будет жить по Писанию, то он потеряет своё спасение, прочно сидит по соседству с уверенностью в спасении (то, что Кальвин называл «стойкостью святых»). Всякое же сомнение в этом Владимир Филимонович сравнивает с ложью сатаны в Эдеме – как в Эдеме на чёткое слово от Бога не есть от означенного дерева сатана посеял сомнения и ересь, так и в вопросе спасения, когда Бог, чётко сказав, что «…никакая тварь не может отлучить … от любви Божией…», дьявол говорит нам, что «может отлучить и что может похитить». Вера в возможность потерять спасение, таким образом, фактически приравнивается автором статьи к вере в ложь сатаны. Далее, в той же статье, Марцинковский развивает тему, обращаясь к многочисленным местам в Библии, в том числе и спорным, утверждая, к примеру, что в Евреям 6:4-6 («Ибо невозможно – однажды просвещенных, и вкусивших дара небесного, и соделавшихся причастниками Духа Святаго, и вкусивших благого глагола Божия и сил будущего века, и отпадших, опять обновлять покаянием, когда они снова распинают в себе Сына Божия и ругаются Ему.») говорится не о верующих людях, которые едят хлеб жизни – Иисуса Христа – а только «вкусили» его, то есть «попробовали». Вкусить еще не значит «есть»[7]. Также в том же разделе статьи идёт сравнение с «вкусившими», как со «стоящими у порога, но не переступившими его», с каменистой почвой в притче Иисуса Христа о сеятеле, так как люди, вкусившие, но отринувшие Господа, испытавшие действие Его благодати в своих жизнях, окаменели в сердцах. И, как вывод, такие люди не были никогда спасены, по мнению Марцинковского. Также опровергается факт спасения Иуды, когда в доказательство спасения «сына погибели» приводится пример того, что Иуда исцелял людей наряду с другими апостолами. Владимир Филимонович тогда парирует этот довод тем, что Иисус скажет в конце времён «Я никогда не знал вас; отойдите от Меня, делающие беззаконие» (Матфея 7:23). В случае же согрешения со стороны уже возрождённых верующих Марцинковский указывает на тот факт, что в 1 Иоанна 2:1-2 сказано так: «Дети мои! сие пишу вам, чтобы вы не согрешали; а если бы кто согрешил, то мы имеем ходатая пред Отцом, Иисуса Христа, Праведника. Он есть умилостивление за грехи наши» и прибегает к помощи древнего духовного писателя Диадоха — до возрождения грех живёт в сердце, а Христос стучится снаружи; после же возрождения — Христос живет в сердце, а грех стучится снаружи; если не бодрствовать, то грех может проникнуть в сердце и осквернить его. И в то время как не возрождённый ищет греха и наслаждается им, человек возрожденный бежит от греха и, если упадет, то страдает, пока не освободится и не очистится от греха[8]. Изучая Священное Писание, Марцинковский пришёл к заключению, что если овца слушается голоса пастыря – Иисуса Христа – то она будет стремиться к чистоте, а кто идёт «валяться в грязи», как «вымытая свинья» из 1-го Петра 2:22, тот и не спасён. В конце этой статьи Марцинковский обращается к тому, что мы спасаемся не от дел, но для дел, приводя в пример слова из послания апостола Павла Ефесянам 2:8-10: «Ибо благодатью вы спасены через веру, и сие не от вас, Божий дар: не от дел, чтобы никто не хвалился. Ибо мы – Его творение, созданы во Христе Иисусе на добрые дела, которые Бог предназначил нам исполнять». Также в пример приводятся слова из послания Филиппийцам 2:12: «Итак, возлюбленные мои, как вы всегда были послушны, не только в присутствии моем, но гораздо более ныне во время отсутствия моего, со страхом и трепетом совершайте свое спасение» – слово «совершайте» по греческому тексту означает «проявлять, выявлять на деле». Из этих двух примеров Марцинковский выводит две основные обязанности проповедника Евангелия:

— представить грешнику до его обращения всю важность покаяния и обращения;

— после его обращения — побудить его к жизни освящения, о которой мы теперь говорим;

Эти обязанности приводят к двум моментам в жизни верующего: один вытекает из факта, что Христос умер за нас, и, основанное на этом наше благодатное стояние перед Богом, наше духовное положение в Его очах, в белой одежде искупления, ибо «Христос одним приношением навсегда сделал совершенными освящаемых» (Евр. 10:14)[9]. Из всего этого делается вывод, что христиане призваны не к гордой самоуверенности, но к смирению и благоговению в уверенности в Боге и том, что Он дал нам спасение. Для усиления своего толкования Библии в вопросе о спасении Владимир Филимонович прибегает к авторитетным проповедникам прошлого, придерживающимся такого же мнения: здесь и Чарльз Сперджен, и упоминаемый ранее Дуайт Муди, и современный Марцинковскому Иван Степанович Проханов (в качестве примера Марцинковский указывает на радостный припев гимна «Братья, все ликуйте!» – «Громко пойте «Аллилуйя», Бог нас спас и оправдал, Наши имена навеки в книгу жизни записал!»). 

Суммируя взгляды автора статьи «Вечное искупление» можно сказать, что от присущего православному христианству оставлению решения вопросов о спасении на Божие усмотрение Владимир Филимонович Марцинковский полностью перешёл к более реформаторскому взгляду на спасение, присущему в основном протестантским и евангельским (в частности, баптистским) церквям. Однако из его речей и понятия смысла спасения не совсем ясно, признавал ли Марцинковский «вечное осуждение» как следствие «вечного искупления» (в статье «Вечное искупление» автор даже не упоминает о возможном таком развитии событий в жизни христианина, что даёт достаточный простор полагать, что Владимир Филимонович такой точки зрения не придерживался, не идя дальше того, что сказано в Слове Божием о вечном искуплении).

В ответ на статью «Вечное искупление», Геннадий Гололоб написал статью, в которой критически анализирует позиции Марцинковского по вопросу о спасении и искуплении. К примеру, текст из Евангелия от Иоанна 10:27-30 автором ответной статьи не воспринимается как решающий аргумент в пользу «кальвинистического тона» статьи Владимира Филимоновича, так как в чём нужда держаться, по словам Гололоба, за руку Христа, если Он уже держит верующего? Также, в тексте, где говорится об ответе на зов Христа к овцам, Марцинковский считает, что этот ответ на молитву является результатом «непреодолимости призыва Божия», тогда как Гололоб приводит аргумент, что это ни что иное, как свободный отклик на зов Пастыря.[10] По мнению автора ответной статьи, Владимир Филимонович после высылки из России столкнулся с довольно убедительными фактами кальвинизма и, не имея возможности сравнить их с контраргументами арминиман, решил перейти на сторону кальвинизма. До отъезда, по словам Геннадия Гололоба, Владимир Филимонович Марцинковский придерживался более арминианских взглядов в соответствии с отрывком в разделе «Последние дни в Москве», в которых Гололоб выделил слова, указывающие на противоположные кальвинизму взгляды Марцинковского: «Даже атеистическая совесть… знает, что, если Бог есть, то Он соединяет в Себе и любовь и долготерпение. Бог признает свободу человека, попуская полное ее выявление и в дурную сторону. Он ищет свободного избрания Добра со стороны человека. Не потому ли в притче о блудном сыне отец удовлетворяет желание младшего сына, требующего следующую ему часть имения, чтобы пожить ему по своей воле? И не потому ли Бог допускает сожжение изображений Христа, чтобы изобличить ложное благочестие некоторых русских людей и «вынести грехи народа перед лицо Его», на всенародное сознание? Разве нарушать заветы живого Христа – не значит Его «распинать в себе» (Евр. 6:6). Разве возжигать лампаду перед иконою Христа и в то же время в жизни оскорблять Евангелие, «попирать Сына Божьего» (Евр. 10:29), жить в обмане, разврате, хищениях – не хуже, чем сжигать только Его изображения на площади? Терпел же и тогда Бог и ждал покаяния, «не желая, чтобы кто погиб, но чтобы все пришли к покаянию» (2 Пет. 3:9)».[11] На аргумент о «разноречиях» (а не противоречиях) в Библии Гололоб отвечает контраргументом, что при таком подходе к толкованию Библии правым остаётся любой желающий, что не означает правоту Марцинковского в вопросе о вечном искуплении, в частности. Вопрос о множественных отпадениях и искуплениях как о явной абсурдности точки зрения арминиан Владимир Филимонович приводит как аргумент против отпадения и нового возрождения, тогда как Геннадий Гололоб видит отпадение не в этих актах, а в длительном сопротивлении ясно выраженной воле Божией.[12] В заключении автором ответа на статью Марцинковского приводится доказательство уверенности в спасении и у арминиан фразой, что христианин, чётко знающий обозначенные рамки спасения не обязан их пересекать и он уверен в спасении тем сильнее, чем сильнее удаляется от границы, за которой Божья милость превращается в дисциплинирование и от той, где дисциплинирование переходит в осуждение (в том числе и вечное).[13]

Крещение и его значение в жизни

Будучи православным христианином, крещённым в младенчестве, Владимир Марцинковский, тем не менее, после своего обращения всё больше стал задумываться об этом вопросе, особенно начиная с периода своего «книгоношества» и углубления в изучение Библии. В его автобиографии «Записки верующего» вопрос крещения во взрослом возрасте становится особенно отчётливым во время русской смуты, после 1917-го года и избрания патриарха Русской Православной Церкви и при подготовке Церковного Собора, на который, по словам самого Марцинковского и других религиозных деятелей того времени, многие возлагали большие надежды как на собор реформационный. Владимир Филимонович шёл ещё дальше, и так как он считал себя человеком православным и считающим, что выйти из православия не является приемлемым для него, разработал и предложил проект реформ православной церкви для большего соответствия оной образу тела Христова, описанному в Евангелии, и одним из предложений было поменять детское крещение на крещение по вере во взрослом возрасте. Что удивительно в этой ситуации, так это то, что даже сам новоизбранный глава РПЦ не был против такой реформы и принял к себе Владимира Филимоновича и принял его предложения по поводу реформ в церкви, не упустив, тем не менее, шанса увещать «реформатора» традиционными предположениями древних церквей, которые включали в себя крещение целых семей из книги Деяний Апостолов (10:34-48; 16:31-33), на что получил справедливое возражение, что в том доме детей могло и не быть и их крещение – только предположение[14].  В дальнейшем из истории стало понятно, что вопрос сей не обсуждался на Соборе и ещё один шанс на мирные реформы в РПЦ был, к сожалению, упущен.

Интересным в ключе отношения Владимира Филимоновича Марцинковского к крещению является его статья «Крещение взрослых и православие», где разбирая не только Священные Писания (в коих, как уже говорилось выше, могли найти косвенные оправдания своим практикам служители традиционной русской церкви), но и Предания, Владимир Филимонович доказывает губительность практики «сначала крещение, потом – вера», доказывая, что только евангельский принцип «веры перед крещением» является приемлемым в любой церкви. Часть этой статьи затем была передана автором лично как «Докладной записки от группы православных мирян по вопросу об обновлении православной церкви».

Из труда Марцинковского «Крещение взрослых и православие» следует, что приём в православную общину происходит через крещение, которое, соответственно учению этой церкви, “… такое таинство, в котором грешник, оглашенный верою Христовой, при троекратном погружении в воду, с произношением слов: “Во имя Отца и Сына, и Св. Духа”, очищается благодатью Божией от всякого греха и соделывается новым человеком, оправданным и освященным”[15]. Из этого следует, что человек должен обратиться к Богу в первую очередь, а уж затем креститься, как о том и говорит Библия в Матфея 28:19: «Идите, научите все народы, крестя их во имя Отца и Сына, и Святого Духа, уча их соблюдать все, что я повелел вам” (Матф. 28, 19), в оригинале по-древнегречески сказано: “Сделайте учениками Моими все народы и научите, и совершите погружение... и наставьте». Подтверждается это и текстом из Марка 16:15-16: «Идите по всему миру и проповедуйте Евангелие всей твари. Кто будет веровать и креститься, спасен будет, а кто не будет веровать, осужден будет», из чего автор статьи делает вывод, что вера, учение предшествует крещению. Марцинковский далее ссылается на апостолов, последователей Христа для того, чтобы утвердить и укрепить Библейское понимание этой темы – приводятся такие места как 1-е Петра 3:21 «Крещение — не плотской нечистоты омытие, но обещание Богу доброй совести», а также разъяснения и косвенные указания на то, что крещение происходило только по вере, по возрождению человека через покаяние. Автор приводит в пример разбойника со креста, который попал в Рай без крещения, но покаявшись (Луки 23:40-43), а также Корнилия, на которого сошёл Дух Святой до крещения (Деяния 10:44). В подтверждение своему утверждению о ясности крещения по вере в осознанном возрасте Владимир Филимонович приводит также и цитату знаменитого миссионера Джорджа Мюллера «из всех истин ни одна не высказана в Писании так ясно, как эта». Главным же требованием (при поддержке многих мест из Нового Завета) к крещению является уже обращение от своих бывших злых дел, грехов, к Богу, ведь не крещение спасает ((Иоан. 1, 12, 13; Иоан. 3, 16; 7, 37; 10, 9; Матф. 9, 13; Мар. 1, 5, 15; I Петра 1, 23-25; I Петра 3, 21; 1 Иоан. 1, 9; 5, 1; Иак. 1, 18; I Кор. 4, 15; Гал. 3, 26; 4, 19; Еф. 1, 13; Евр.4,23; 11,6). Из неканонических христианских текстов, приводимых в защиту крещения в сознательном возрасте, Владимир Филимонович приводит цитату из «Дидаха», написанного в I-II вв. н.э., в седьмой главе «О крещении»: «Что же касается до крещения, то крестите так: наперед скажите тому, кого крестите, все то, что тут сказано, и потом крестите во имя Отца и Сына, и Святого Духа». «Дидаху» вторят и более поздние «Апостольские постановления» IV века: «Кто намерен научиться слову благочестия, тот прежде крещения должен познать Нерожденного Единородного Сына Божия и Святого Духа». Следовательно, по логике автора работы, апостолы и поступали так, как оставили повеление первой церкви. Если посмотреть все места из Деяний, то мы обнаруживаем, что в главах и стихах 2:38-41; 8:12, 37-38; 9:1-18; 10:16, 30-33; 16:14-15, 40; 18:8; 19:5 апостолы так и делали: проповедовали Евангелие, призывали к покаянию и только после покаяния крестили желающих.

Стоит отметить и аргументацию против так называемых «подтверждений» детокрещения в Деяниях (как говорилось выше – 10:34-48; 16:31-33). По вышеупомянутым утверждениям, православная церковь признаёт детокрещение на основании того, что в этих местах из Деяний говорилось о крещении «всего дома», что косвенно может подтверждать, что там были крещены и дети. Владимир Филимонович приводит этому два контраругмента – первый состоит в том, что, если «дети могли быть» в числе крещаемых не означает, что они там были («могли быть» не равно «были»)[16]; второй контраргумент – слово «весь дом» не означает абсолютно всех жителей оного, включая младенцев и детей, так как в таком случае это бы вступало в противоречие со всем, что учит о крещении Библия. Также, если применяется словосочетание «мобилизован весь дом», то имеется ввиду мобилизация всех военнообязанных, а не всех абсолютно жителей дома[17].

Ближайшие ученики апостолов вообще не упоминали о крещении младенцев, преподавая крещение только взрослым людям, как о том и говорит Библия: крещение после обращения. Это доказывают и цитаты из неканонических повествований: послания апостола Варнавы («Мы сходим в воду, полные грехов и нечистоты, а восходим из нее с приобретением — со страхом в сердце и с надеждою на Иисуса в Духе», «Блаженны, которые, надеясь на крест, низошли в воду»)[18], «Пастырь» Ермы II века н.э. («Нет иного покаяния, кроме того, когда восходим в воду и получаем отпущение прежних грехов наших», «Человек до принятия Сына Божия мертв»)[19], назидание Тертуллиана тем, которые боятся, что младенец погибнет без крещения («Смотря по состоянию, расположению и возрасту каждого, полезно отлагать крещение, особенно же для детей. Ибо зачем без крайней нужды подвергать опасности и самих восприемников? Они могут умереть и не выполнить данного им обета, если же и живы будут, то дурные склонности детей могут воспрепятствовать их ожиданиям. Правда, Господь сказал: “Не возбраняйте им (детям) придти ко Мне”. Пусть же приходят, когда несколько возмужают. Зачем невинному возрасту спешить к отпущению грехов? Мы осторожно поступаем в мирских делах, — как же божественное вверять тому, кому не вверяем земного? Пусть они поучатся искать спасения, дабы видно было, что оно дается просящему»)[20] и другие. Последующие духовные деятели, такие как Василий Великий, Иоанн Златоуст и Иоанн Дамаскин также высказывались за библейски правильную позицию крещения по вере после обращения.

Вред крещения по неведению описан Марцинковским на основании крещёных в начале XVIII сибирских язычников-вогулов. Они продолжают свои языческие практики, к примеру, закалывая барашка, мажут его кровью иконы, но втайне от священника, приезжающего туда раз в год для крещения родившихся за год детей и отпевания умерших[21]. Владимир Филимонович очень чётко выразил проблему, с которой наше общество сталкивается до сих пор. Церковь, стремящаяся только к соблюдению установленных правил церковного служения, будет порождать только таких, духовно мёртвых, полуязыческих членов общины, что видно даже до сего дня – большая часть России называет себя православной и крестит детей, однако же те же «православные» с таким же усердием стучат по дереву для отвода неприятностей, боится чёрных кошек, перебегающих дорогу, не здоровается через порог и т.п.

Исследуя вопрос появления детокрещения Марцинковский пишет: «Еще в IV в. было обычно крещение взрослых и именно в образцовых христианских семьях, и лишь в VI в., когда утвердилось господствующее государственное положение церкви, детокрещение стало распространенным и повсюдным.

Причины этого можно видеть в следующем:

  1. В церковь, которая стала господствующей, устремились не столько за благодатью, сколько за правами и привилегиями.
     
  2. Детокрещение было выгодным для государства, решившего вступить в союз с церковью, так как оно доставляло ему подходящий элемент в виде людей бессознательных и пассивных, готовых на послушание не только добру, но и злу, и всякому мирскому управлению. Этому соответствовали и правительственные приказы. В кодексе Юстиниана (Codex Just. Lib. I, Tit. XI, de paganis, leg. 10 (VI век)) сказано: “Родители, как скоро сами они были крещены, обязуются под страхом тяжких наказаний крестить своих детей” (Алмазов, 592 стр.). Вмешивался в это дело церкви и император Лев Философ, повелевавший крестить детей до истечения 40 дней от рождения. (Не в этом ли способе языческое государство видело путь к обессилению и подчинению себе членов Церкви?).
     
  3. Духовенство господствующей церкви стало пополняться людьми не апостольского призвания, а людьми профессии, а такому духовенству выгодно было лишь количество пасомых, постоянно пополняемое вместе с ростом населения, без всякого труда оглашения.
     
  4. Между тем, оглашение очень трудная и высокая обязанность: надо просветить человека и привести его ко Христу, а среди духовенства, непросвещенного большею частью, невысокого нравственного уровня, некому было оглашать ищущих, ибо только тот может привести ко Христу, кто сам пришел к Нему и пребывает в Нем добрым подвигом веры.
  5. При том именно за оглашение древняя Церковь более всего преследовалась, как за вредную пропаганду, а готовых на мученичество становилось все меньше.
  6. Евангелие с течением времени всё больше заслонялось ложными человеческими учениями, языческими суевериями (например, учением гностиков о магической силе таинств). В частности, в России, принявшей детокрещение как церковный обычай от Византии, этот вопрос и не поднимался в церковной литературе; решались другие, вытекающие из него вопросы, напртиер, можно ли одновременно крестить несколько младенцев.»[22]

Действительно, в своей автобиографии «Записки верующего» Владимир Филимонович приводит также пример общения с иерархами православной церкви (митрополит Кирилл, епископы Феодор и Гурий), с которыми он сидел в одной тюрьме. По их словам, крещение детей действительно было средством удержания народа в церкви, пусть и мнимого удерждания: «– Подумайте сами, – сказал он [епископ] мне в другой раз: – ведь если бы мы отменили крещение детей, народ ушел бы от нас»[23]. Боязнь потерять паству для православия оказалось большим страхом, чем страх Божий и повиновение Ему! В противоположность официальной православной церкви и её позиции по крещению Марцинковский приводит постановления церквей евангельских христиан и баптистов как правильного толкования Евангелия о том, что возрождение предшествует крещению, а не наоборот. Ведь даже в крещальном чине православной церкви идёт чёткое утверждение, что креститься может только возрождённый человек, сознательно отрекающийся от дьявола и идущий за Христом, чего ребёнок совершить не может и что «за него» делают восприемники.

Выход из этого положения для православной церкви Владимир Филимонович видел в следующих шагах:

  1. Так как в Церкви, в ее строительстве и служении, могут участвовать только возрожденные, то и в обсуждении вопроса о созидании истинной церкви могут участвовать лишь последние (это и будет истинный церковный собор).
     
  2. Невозрожденным должна быть обеспечена возможность возрождения посредством организации оглашения по примеру древней Церкви, то есть через проповедь Евангелия (1 Петра 1, 23).
     
  3. Надо на деле исполнять ту волю Божию, которая церковным преданием сохранена в крещальном чине, исполнять это таинство так, как гласит его чин, без всякой подстановки и подмены, то есть на все предлагаемые при крещении вопросы крещаемый должен давать личные и сознательные ответы.
     
  4. Крестить можно только после оглашения, то есть просвещения Словом Божиим, и обращения к Богу крещаемого. Без этих условий равно бесполезно и опасно и крещение младенцев, и крещение взрослых.
     
  5. Не должно крестить бессознательных младенцев, лишая их этим истинного крещения, а прежде подготовить их молитвою, оглашением и нравственным влиянием христианской семьи и церкви.
     
  6. Обсудить перед лицом Бога и в свете Его Слова — правильно ли наше собственное крещение, совершенное над нами без нашего согласия и участия. Если неправильно, то мы еще не крещенные, а, может быть, только оглашенные, готовые принять святое крещение.[24]

Из всех предложенных и рассмотренных упоминаниях о представлениях Владимира Филимоновича Марцинковского о крещении можно сказать с уверенностью, что он, даже будучи православным и считая себя православным, однако, исследуя Священные Писания пришёл к твёрдому выводу, что крещение не равнозначно возрождению; вера должна предшествовать крещению, о чём говорит Библия; бессознательное крещение «на всякий случай» или по традиции не только не полезно, но и вредно и приводит только к тому, что может либо оттолкнуть человека от Бога, либо заставить его верить в ложное спасение по факту крещения и без нужды жить святой жизнью, которую ждёт от людей Бог; никто не вправе менять порядок «сначала вера, а потом – крещение», который установил Иисус – даже Церковь; крещение должно быть основано на доброй воле человека и в сознательном, чаще всего взрослом, возрасте. Следуя своим убеждениям, почерпнутым из Евангелия, Владимир Филимонович даже вступил в небольшой конфликт с иерархами православной церкви, когда находился в заключении, и не смог принять участия в таинстве евхаристии в связи с тем, что, по мнению православных, он актом своего крещения во взрослом возрасте от течения, не признающего истинность православной веры (крестился он у меннонитов). Владимир Филимонович, как следует из его личных рассуждений в автобиографии на эту тему, конфликта не желал и весьма хотел причаститься святых тайн, однако евангельская истина ему была дороже своих, пусть и благочестивых, желаний и стремлений; это является свидетельством настоящей, глубокой, живой веры. Таким образом, Владимир Марцинковский по своим взглядам на крещение более похож на последователей евангельских течений как начала ХХ века, так и современных.

Отношения церкви и государства, а также вопрос военной службы

В своей автобиографической работе «Записки верующего» Марцинковский даёт понять, что вмешательство государства в дела церкви и слияние их вместе, как это было в Российской Империи, послужило в основном во вред церкви и проповедуемому в ней живому христианству. Некоторые служители даже не верили в то что проповедовали. К примеру, в своей автобиографии Владимир Филимонович упоминает случай общения с одним сельских священником, который откровенно признался, что не верит в совершаемую им литургию, а на вопрос о смысле своего пребывания в церкви служитель коротко ответил, что от чего-то надо кормиться! Этот же служитель оставил приход для поступления в Московскую Высшую школу, а не получив там места перебрался в другой приход[25]. Служение Богу было для подобных этому сельскому служителю ничем более, как хорошо оплачиваемой работой, вероятно, что даже не любимой. Также подобное слияние привело к тому, что люди бежали от церкви и даже обращались против неё, не различая в тандеме «государство-церковь» что важнее. Многие ушли из церкви, причём как прихожане, так и служители! Марцинковский приводит такой пример, что в одной из сельских церквей «служитель культа», как называет его автор, оставил церковь и стал заниматься антирелигиозной пропагандой – для такого ничего не стоило поменять государственную религию на государственный же атеизм. Вернувшись в свою деревню, такой пропагандист сказал людям, что всё это время он их обманывал и что Бога нет. На что сельские жители (какая простота и в то же время мудрость!) ответили, что если он раньше их обманывал, то кто будет ему верить и теперь?[26] Другим явным примером позиции по разделению церкви и государства является посещение старца Иакова в Гефсиманском скиту близ Троице-Сергиевой Лавры. Ожидая в соседней келье приёма Владимир Филимонович заметил «писание на стене», которое оказалось обыкновенной чиновничьей присягой на верность государю, что произвело на читающего её «подавляющее впечатление, как отражение того печального кесаропапизма, господства светской власти над духовной – которою добровольно угашает свою свободу наша иерархия».[27] Ссылаясь на мыслителя того времени Мережковского автор «Записок…» утверждается в мысли, что Церковь не умерла из-за того, что государство взяло контроль над ней, но наоборот, государство взяло под свой контроль Церковь потому, что она уже оказалась мёртвой. Поговорив с самим старцем Иаковом на тему отделения церкви от государства (встреча проходила в 1915-м году, до известных событий 1917-го года), Марцинковский не нашёл одобрения у аскета, который посоветовал оставить такие вопросы и «внимать себе»[28]. Из этих ситуаций становится вполне ясным тот факт, что Владимир Филимонович беспокоился о любой Церкви, даже, по его собственному выражению, «мёртвой, государственной» ввиду того, что он никогда не считал себя отделённым от православия и всегда стремился в любых обстоятельствах реформировать, а говоря медицинским языком – «реанимировать умершую». Как упоминалось выше, Марцинковский имел далеко идущие планы по реформации РПЦ, одним из пунктов которого было именно отделение церкви от государства, которое, к сожалению, всё же произошло, однако не мирно и не по инициативе самой церкви, как известно из истории. Вероятно, отчасти именно такой негативный пример привёл Владимира Филимоновича к тому, что сущность христианства, по словам исследователя Черенкова, связана не с Церковью, но с Царством Божиим (видимо, ввиду разочарования от неспособности и/или нежелания иерархов как Русской Православной Церкви, так и различных евангельских движений работать вместе на благо Христа; усугубилось его разочарование, видимо, уже в изгнании, при учреждении Русского Христианского Студенческого Движения за рубежом – на этом съезде, состоявшемся в Пшерове, близ Праги, обнаружились существенные разногласия по вопросу – какое лицо здесь, за границей должно иметь Движение –  православное или общехристианское?. Против линии на интерконфессионализм резко выступил Николай Бердяев. По его мнению, такая позиция «привела бы к снижению христианского сознания до уровня поверхностного библеизма и общехристианских деклараций, оторванных от сложного и конкретного религиозно-культурного контекста Восточной Церкви – и Русской, в частности». Другой оратор, Сергей Булгаков был не столь категоричен. Придерживаясь в целом православной платформы, он в то же время призывал восстановить общение с западными христианами. Основными организаторами и спонсорами форума были протестанты, представители Всемирной Студенческой Христианской Федерации. Для них такой поворот в стратегии РСХД стал неожиданным. Решения съезда разочаровали и Владимира Марцинковского. Его выступления о необходимости сохранять тот дух Движения, который определял его лицо в России, большинство делегатов не поддержало[29]). По словам Марцинковского «Царство Божие — это сущность христианства. Оно же является и сущностью иудейства, живого, истинного откровения, данного в Ветхом Завете. Царство Божие — это, прежде всего, состояние человека и всей твари, при котором царствует Бог». Начиная с церкви и попыток реформ в оной, Владимир Филимонович перешёл к концу жизни к разговорам о Царстве и о том, какой должна быть Церковь в свете Царства.[30]

Такие взгляды происходили из убеждения, что существо религии – свобода, творчество, вдохновение и энтузиазм[31], и что это существо удушается той «помощью», которое государство пытается оказать Церкви взамен на верную службу себе. В пример Марцинковский ставит Новую Зеландию, где церковь отделили от государства и школы, но живой интерес людей к Богу у людей привёл к тому, что, ссылаясь на Павла Григорьевича Мижуева (известного педагога конца XIX – начала ХХ веков) и его исследованиям, Владимир Филимонович утверждает, что в Новой Зеландии в три раза больше храмов, чем в Москве.

Ещё одним пунктом, как частным случаем понимания взаимоотношений церкви и государства, является, конечно же, взгляды на военную службу. Этому посвящена целая глава в автобиографии евангелиста. Подробно этот вопрос описан в связи с тем, что Владимир Филимонович участвовал в резонансном процессе 1919 года, где решался его вопрос об освобождении от военной службы по религиозным убеждениям. Ещё со студенческих лет Марцинковский стал отрицательно относиться к войне ввиду Нагорной проповеди Христа, в частности, о Его заповеди любви к врагам (Матфея 5:44 «А Я говорю вам: любите врагов ваших, благословляйте проклинающих вас, благотворите ненавидящим вас и молитесь за обижающих вас и гонящих вас,…»). По окончании университета и до 1914 года он имел льготу об отстранении от военной службы ввиду своего устройства на государственной службе в качестве преподавателя гимназии. Начало Первой Мировой войны застало Марцинковского на его родине, в Волынской губернии, всего лишь в 70 км от фронта, откуда мобилизованных отправляли на фронт довольно быстро, снаряжая только оружием и не всегда выдавая форму; также его учительская льгота на службу в армии не действовала, так как он занимался в РСХД. Владимир Филимонович стоял перед тупиком, так как он понимал, что должен отказаться от службы, но понимал, что находится в прифронтовой полосе и должен что-то делать по этому поводу. Обратившись к Евангелию, глаза служителя упали на слова из 1-го Коринфянам 10:13 : «Вас постигло искушение не иное, как человеческое; и верен Бог, Который не попустит вам быть искушаемыми сверх сил, но при искушении даст и облегчение, так чтобы вы могли перенести». Этого было достаточно, чтобы ухватиться за эти слова и предать всё дело в руки Господа. И действительно, на медицинском освидетельствовании Владимира Филимоновича освободили от военной службы ввиду проблем с сердцем (и даже по вторичному призыву в 1916-м году евангелист получил освобождение, также чудно, как и все последующие разы – как в Первую Мировую, так и в Гражданскую войны). 4 января 1919 года вышло постановление об освобождении от военной службы по религиозным убеждениям и такие убеждения должны были быть доказаны в суде при участии «Совета религиозных общин и групп», включающих в себя представителей разных вероисповеданий, таких как христиане-трезвенники (И. Н. Колосков), баптисты (П. В. Павлов) и другие.[32] Доказав свою искреннюю веру и убеждения, Марцинковский вновь остаётся верен Евангелию и связанным с ним убеждением о недопустимости военной службы в своей личной жизни; таким образом, стих из 1-го Коринфянам 10:13, упоминавшийся выше, принятый Владимиром Филимоновичем как ободрение от Господа, продолжал указывать на чудеса Бога в жизни христианского лектора. Чуть позже, после длительного заключения в тюрьме, Владимир Филимонович повторяет свои взгляды на военную службу перед допрашивающим его по заведённому делу следователем, добавляя, что антимилитаристскую пропаганду он никогда не вёл[33].

Атмосфера свободы, навеянная евангельскими призывами к оной (2-е Коринфянам 3:17, Галатам 5:13 и т.п.), а также всеобщий дух влечения к свободе во время русских революций оставили глубокий след в сознании и духовной жизни Владимира Филимоновича Марцинковского. Горя искренним пламенем Евангелия, который он распространял среди всех, кого знал, и ради которого он даже покинул прибыльное место учителя гимназии с хорошим жалованием и посвятил себя служению в Русском Студенческом Христианском Движении, Марцинковский видел назначение церкви не в поставке послушных служителей государственной машине (хотя если государственные законы не посягают на возможность свободной проповеди Слова Божьего, то государству бояться нелояльности со стороны верующих нечего), а в живом служении Богу и спасению через личное обращение и крещение во взрослом возрасте. Позиция евангелиста была неизменна даже когда это было небезопасно – в годы существования государственной церкви как официальной церкви России. Искренняя преданность Христу и Его Евангелию позволяла Марцинковскому спрашивать себя тот же вопрос, который задавали священникам апостолы из Деяний 5:29 – «… должно повиноваться больше Богу, нежели человекам». Взгляды о недопущении военной службы также подтверждают главную идею жизни Марцинковского: государство и церковь могут сосуществовать, но как соседи, а не как единое целое.

Заключение

Несомненно, такой выдающийся деятель евангельского движения, как Владимир Филимонович Марцинковский совершил многое для дела Божьего. Его стремления к реформе церквей и к евангельскому просвещению народа выдают в нём ярого служителя на ниве Божией. Действительно, Владимир Филимонович искал любой возможности для проповеди Иисуса Христа и Его изменяющей силы в жизни каждого человека: его не останавливало ни сопротивление официальной церкви и обвинения от неё в «лютеранской ереси», ни угрозы уже со стороны государственной антирелигиозной пропагандистской машины, ни даже тюремное заключение. Везде, всюду, при всякой ситуации искал он возможность свидетельствовать о Христе, что является замечательным примером и, одновременно с тем, вызовом и нам сегодня. А думаем ли мы как рассказать кому о Христе? А хотим ли мы спасения людей, вокруг нас, либо мы просто хотим сами попасть в Царствие Христово? И что мы вообще думаем, на каком основании стоим в вопросах спасения, крещения, отношений с начальниками?

Владимир Филимонович Марцинковский вполне чётко представлял себе эти истины. По его же словам мы можем сделать выводы о том, что думал об этих важнейших даже в современности (в связи с уже упоминавшейся выше нестабильностью мировых событий и устоев) вопросах.

В вопросе о спасении (исходя из статьи «Вечное искупление») Марцинковский стоит на твёрдом основании невозможности человека потерять спасение, если оно было получено единообразно. По мнению богослова, Библия чётко стоит на позициях вечного спасения во Христе и в том, что ничто не может помешать этому. Главным стихом в вопросе о спасении человека (в понимании Марцинковского) можно считать Римлянам 8:38-39 – «Я уверен, что ни смерть, ни жизнь, ни ангелы, ни начала, ни силы, ни настоящее, ни будущее, ни высота, ни глубина, ни другая какая тварь не может отлучить нас от любви Божией во Христе Иисусе, Господе нашем».

Понимание крещения у человека, называющего и считающего себя православным, является весьма необычным даже для современности (в сочетании понимания крещения в контексте православной конфессии), что, однако, не стоит скрывать, набирает сегодня обороты. Владимир Филимонович в вопросе крещения в своей статье «Крещение взрослых и православие» окончательно выразил позицию на основе как Библейских текстов, но и на основе уважаемых и почитаемых в православной церкви «Священных Преданий» о потребности чистосердечного обращения к Богу перед крещением и опроверг попытки оправдать неправильные трактовки Библии в этом вопросе. Факт смелости общения проповедника в вопросе о крещении с иерархами церкви, к которой он фактически принадлежит и частью которой он считается говорит о том, что Марцинковский искренно хотел реформ в церкви и желал увидеть её настоящей, живой, Господней! Главным стихом, характеризующим взгляды Владимира Филимоновича на крещение стоит считать Матфея 28:19: «Идите, научите все народы, крестя их во имя Отца и Сына, и Святого Духа, уча их соблюдать все, что я повелел вам».

Отношение церкви и государства и военная служба являлись для Марцинковского особенно важными ввиду того, что во-первых сам служитель причислял себя к православию и никогда из него формально не был ни изгнан, ни не уходил сам, а во-вторых оба этих вопроса и отношение к ним с точки зрения официальной РПЦ на тот момент было полностью противоположным: РПЦ признавала и власть государства над собой, добровольно отказываясь от свободы в христианстве, и  возможность вести войну на благо этого государства, вместе с которым составляла единое целое, тогда как Владимир Филимонович выступал последовательно против этих идей, видя, как «государственная вера» в основном убивает всякую живую веру в людях, а военная служба идёт в разрез с Нагорной проповедью Христа о любви ко врагам. Крайнего пацифизма у Марцинковского не было, но сам он не агитировал за свои взгляды именно в плане военной службы ввиду понимания, что государство поставлено Богом для наказания преступников, поэтому вооружённые силы существовать должны, другой вопрос – могут ли в них работать христиане? По мнению Марцинковского – нет, христиане в военной сфере делать нечего. Главным стихом этого подпункта вполне можно считать Луки 20:25, который явно указывает на возможность добрососедских, но не слишком близких отношений церкви и государства: «Он сказал им: итак, отдавайте кесарево кесарю, а Божие Богу».

В заключении хотелось бы обобщить широкие взгляды мужа Божьего Владимира Филимоновича Марцинковского словами Михаила Черенкова из его статьи «Евангельская Реформация и будущее христианства: проект Владимира Марцинковского»: «Завещание Марцинковского для православных и евангельских христиан наших дней можно сформулировать так: Церковь может обновиться только тогда, когда станет живой общиной спасенных и крещенных по вере, свободной от государства и своих собственных конфессиональных стереотипов, социально ответственной и миссионерской».[34]

Библиография

1)      Г.А. Гололоб «Ответ на статью В.Ф. Марцинковского «Вечное искупление»», URL: http://rusbaptist.stunda.org/dop/marcink.htm, дата обращения: 24.01.2017

2)      Марцинковский В.Ф. «Вечное искупление»; URL: http://krotov.info/library/13_m/ar/zinkovsk_5.htm, дата обращения: 24.01.2017

3)      Марцинковский В.Ф. «Записки верующего»; версия сайта http://horoshoe.info, дата обращения: 24.01.2017

4)      Марцинковский В.Ф. «Крещение взрослых и православие», URL: http://rusbaptist.stunda.org/kreszczenie.html, дата обращения: 24.01.2017

5)      Проханов И.С. «В котле России»; версия сайта http://horoshoe.info, дата обращения: 24.01.2017

6)      Черенков М.Н. ««Евангельская Реформация и будущее христианства: проект Владимира Марцинковского»; URL: http://www.religion.in.ua/zmi/ukrainian_zmi/32435-marcinkovskij-o-pravoslavnoj-reformacii.html, дата обращения: 24.01.2017

7)      Попов В.А. «Вторая родина» 

8)      Попов В. А. «Забытый проповедник», «Независимая газета» от 18.08.2004, URL: http://www.ng.ru/ng_religii/2004-08-18/6_prapovednik.html, дата обращения: 24.01.2017

Гончаренко Антон Викторович,
25/01/2017


[1] Попов А.В. «Забытый проповедник», «Независимая газета» от 18.08.2004

[2] Марцинковский В.Ф. «Записки верующего», стр. 53; версия сайта http://horoshoe.info

[3] Марцинковский В.Ф. «Записки верующего», стр. 4 ; версия сайта http://horoshoe.info

[4] Проханов И.С. «В котле России», стр. 34-35; версия сайта http://horoshoe.info

[5] Марцинковский В.Ф. «Вечное искупление»; URL: http://krotov.info/library/13_m/ar/zinkovsk_5.htm

[6] Марцинковский В.Ф., Указ. соч.; URL: http://krotov.info/library/13_m/ar/zinkovsk_5.htm

[7] Марцинковский В.Ф., Указ. соч.; URL: http://krotov.info/library/13_m/ar/zinkovsk_5.htm

[8] Марцинковский В.Ф., «Вечное искупление»; URL: http://krotov.info/library/13_m/ar/zinkovsk_5.htm

[9] Марцинковский В.Ф., Указ. соч.; URL: http://krotov.info/library/13_m/ar/zinkovsk_5.htm

[10] Гололоб Г.А. «Ответ на статью В.Ф. Марцинковского «Вечное искупление»», URL: http://rusbaptist.stunda.org/dop/marcink.htm

[11] Марцинковский В.Ф. «Записки верующего», стр. 125; версия сайта http://horoshoe.info

[12] Гололоб Г.А, Указ. соч., URL: http://rusbaptist.stunda.org/dop/marcink.htm

[13] Гололоб Г.А, Указ. соч., URL: http://rusbaptist.stunda.org/dop/marcink.htm

[14] Марцинковский В.Ф. «Записки верующего», стр. 52; версия сайта http://horoshoe.info

[15] Прав. испрв., часть 1, СПб. 1840, стр. 77

[16] Марцинковский В.Ф. «Записки верующего», стр. 52; версия сайта http://horoshoe.info

[17] Марцинковский В.Ф. «Крещение взрослых и православие», URL: http://rusbaptist.stunda.org/kreszczenie.html

[18] Писания мужей апост. изд. Тузова, 1895 г. пер. прот. Преображенского, стр. 42

[19] Там же, кн. III, стр. 185

[20] Тертуллиан «О крещении» пер. Карнеева, часть II, стр, 26, СПБ. 1847 г.

[21] Инфанатьев “Путешествие в страну вогулов”, СПБ. 1910 г., стр. 15, 30, 132

[22] Марцинковский В.Ф. «Крещение взрослых и православие», URL: http://rusbaptist.stunda.org/kreszczenie.html

[23] Марцинковский В.Ф. «Записки верующего», стр. 90; версия сайта http://horoshoe.info

[24] Марцинковский В.Ф. «Крещение взрослых и православие», URL: http://rusbaptist.stunda.org/kreszczenie.html

[25] Марцинковский В.Ф. «Записки верующего», стр. 11; версия сайта http://horoshoe.info

[26] Там же

[27] Там же, стр. 18

[28] Там же

[29] Попов В.А. «Вторая родина»;

[30] Черенков М.Н. «Неконфессиональное христианство Марцинковского»; URL: http://baznica.info/article/nekonfessionalnoe-hristianstvo-marcinkovskogo/

[31] Марцинковский В.Ф. «Записки верующего», стр.34; версия сайта http://horoshoe.info

[32] Там же, стр. 42

[33] Марцинковский В.Ф. «Записки верующего», стр.120; версия сайта http://horoshoe.info

[34] Черенков М.Н. ««Евангельская Реформация и будущее христианства: проект Владимира Марцинковского»; URL: http://www.religion.in.ua/zmi/ukrainian_zmi/32435-marcinkovskij-o-pravoslavnoj-reformacii.html

Альманах "Богомыслие" №19/2016

СОДЕРЖАНИЕ

Размышления над Словом Божьим
Геннадий Гололоб
Владимир Ворожцов
Фёдор Стрижачук
Промысл Божий в Церкви и обществе
Константин Тетерятников
«Школа без стен»  как модель взаимодействия между церковью и академией
Иван Гуцул
Богомыслие в истории
Мэри Рэйбер
Евгений Жаботинский
Богомыслие и личность
Лiна Бородинська
Константин Харченко
Владимир Попов
Вторая родина Владимира Марцинковского
Владимир Попов
 О «Пособии при изучении Евангелия от Иоанна»
Владимир Марцинковский
Пособие при изучении Евангелия от Иоанна
Антон Гончаренко
Книжная полка Богомыслия
Славянский Библейский Комментарий
Роман Соловiй
Фёдор Стрижачук
Чему может научить нас «История современного богословия» Дмитрия Бинцаровского?
Джошуа Съорл
Новые горизонты миссии
Андрей Кучерявый
О Святом Духе. Обзор публикаций в журналах «Баптист» и «Гость» (1907 – 1927 гг.)

Українські штрихи до портрета
Володимира Марцинковського

Ліна Бородинська,
кандидат історичних наук, 
Рівненський інститут Університету «Україна»
 
Аннотация

Владимир Марцинковский преимущественно известен как русский евангельский писатель, проповедник, ученый, теолог, общественный деятель. Действительно, его духовное и профессиональное становление связано с русской средой, а большинство работ написано на русском языке, которым он мастерски владел. Об украинских корнях В. Марцинковского общеизвестно только то, что он родился в украинском селе на Волыни. Тем не менее, украинская составляющая в жизни и деятельности ученого была намного весомее. Целью исследования является раскрыть служение ученого и религиозного деятеля для духовного обновления своего народа, показать его вклад в становление евангельского движения на украинской территории.

«Украинский» период в жизни В. Марцинковского начался в 20-х годах ХХ в., после изгнания из Советского Союза, а наиболее плодотворным стал в 30-х годах. Между лекциями в разных странах Европы он посещал родное село Дермань, путешествовал по Волыни, которая входила в состав Польши, выступая перед украинскими и еврейскими аудиториями. Служение ученого украинцам имело различные формы – участие в съездах и конференциях, курсы для евангельских служителей, проповеди для простых евангельских верующих, лекции для представителей разных конфессий и неверующих, беседы, занятия с молодежью и детьми, которые проводил совместно с женой Нелли.

В. Марцинковский сотрудничал с различными евангельскими сообществами межвоенной Польши: Союзом славянских общин евангельских христиан, Обществом взаимопомощи евангельских христиан, свободными евангельскими христианами, Союзом общин славянских баптистов, хотя не относил себя ни к одному из них.

Именно на Волыни в апреле 1939 г. мыслитель написал одну из известных своих работ «Смысл жизни», опубликованную в 1950 г. в Нью-Йорке. С 1932 г. по приглашению Л. Жабка-Потаповичаначал писать проповеди и статьи на  украинском языке для украинского баптистского журнала «Післанець правди». Большую часть из опубликованных там материалов В. Марцинковский написал именно в Дермани. Впоследствии украиноязычные труды писателя публиковали также журналы «Дорога правди» и «Християнський вісник».

В 1936 г. профессора В. Марцинковского как филолога, христианского мыслителя, исследователя Библии и знатока еврейской культуры включили в состав переводческо-ревизионного комитета, который работал над новым украинским переводом Библии, осуществляемым И. Огиенко. Ученый отдавал много времени корректировке перевода до выхода Библии в 1962 г., даже когда пришлось сотрудничать с комитетом дистанционно.

В. Марцинковский был проповедником «реформации духа», который личными взглядами, словом и служением демонстрировал свое понимание сущности христианства – духовное единство верующих, надконфессиональное, неформальное, проявленное в любви ко Христу и людям. Несмотря на свою масштабность, он чувствовал прочную связь со своими корнями, самоотверженно работая для духовного возрождения своего народа.

Садиба Марцинковського

У старовинному волинському селі Дермань, що розкинулося на горбистій місцевості, на одному з пагорбів колись красувався чи не найкращий будинок у селі – особняк родини Марцинковських. Трохи нижче його оточував сад, а далі – краєвидом розгорталося біля підніжжя пагорба село із чоловічим православним монастирем, що нагадував фортецю, церквами, гімназією і сільськими хатами. До війни у будинку проживала родина Дмитра Филимоновича Марцинковського, в якого часто гостював його рідний брат Володимир, що приїздив з-за кордону спочатку сам, а потім із дружиною, відвідати рідні краї. Тоді тут часто збиралася молодь і діти, а часом і старі навідувалися послухати дивовижних розповідей Володимира про його мандри Святою Землею, євангельські оповіді, які він читав зі Святої Книги, а потім тлумачив слухачам, повчитися мудрості – все ж таки вчений чоловік був. «Куди біжите?» - питали матері дітей, коли ті хотіли побавитися у саду біля особняка, послухати чудернацької напівзрозумілої мови Володимирової дружини-іноземки і навчитися від неї чогось цікавого. «До Марцинковського», - відповідали ті…

По війні будинок втратив своїх господарів – 1940 р. Дмитра було арештовано і згодом засуджено НКВС до ув’язнення, Володимиру було заборонено приїздити в Радянський Союз[1]. Новим власником стала сільська радянська влада, розмістивши у двоповерховому особняку колгоспну контору, клуб і бібліотеку. Та пам’ять про колишніх господарів збереглася, хоч її носієм було вже нове покоління, яке мало що про них знало. «Ходімо до Марцинковського», - казали хлопці й дівчата, збираючись до сільського клубу...

Уже давно на світі не стало самого Володимира Марцинковського. Та й від будинку, де він народився і колись мешкав, лишилися самі руїни, давно немає огорожі, сад заріс корчами, всюди розкидано биту цеглу, яку не встигли рознести місцеві мешканці до своїх дворів. Лише старий кремезний дуб продовжує рости, не зважаючи на зміни в оточенні. Побачивши чужих на території особняка, бабуся-сусідка поспішає до своїх воріт, щоб поцікавитися, хто ж це навідався «до Марцинковського». Підходимо ближче, питаємо, чи знає вона хто тут жив. «Ато ж, - відповідає бабуся, - як же ж не знати. – І кличе нас ближче. – Моя мати працювала в цьому домі хатньою робітницею, а я дитиною бігала коло неї. Добре пам’ятаю, коли приїздив Володимир зі своєю дружиною, як вони у неділю збирали в саду сільських дітей, розповідали біблійні історії. А жінка Марцинковського завжди нам якісь цікавинки готувала. Ми й бігали туди із задоволенням… Давно то було», - і бабуся поринула у якісь свої далекі дитячі спогади. Потім винесла з хати маленьку фотокартку – Володимир з дружиною Неллі та родичами на своєму подвір’ї.

Витоки

Володимир Марцинковський – письменник, проповідник, вчений, теолог, громадський діяч народився 28 серпня 1884 р. у с. Дермань Волинської губернії. Батько – Филимон Марцинковський (помер 1915 р.), зросійщений поляк був землеміром. Мама – Наталія Марцинковська (померла 1923 р.), родом із Волині, була донькою священика Якова Майбороди і походила із давнього українського роду[2]. Її брат Володимир Майборода (1852 – 1917 рр.) у ХІХ – початку ХХ ст. був відомим російським оперним співаком (бас), який в юності навчався у Житомирському духовному училищі, співав у церковному хорі в Житомирі, а згодом навчався у Петербурзькій консерваторії і працював у Маріїнському театрі[3]. Музичні обдарування родини Майбородів передалися і Володимиру. Він грав на скрипці, згодом часто перемежовуючи свої виступи музичними номерами. Загалом, хлопчик отримував різностороннє виховання. Побожна мати, яка часто відвідувала службу у дерманському монастирі, а також дідусь-священик прищепили Володимиру, якщо й не живу віру, яку він відкриє у собі пізніше, то, принаймні, цінування церкви, моральної чистоти, християнського способу життя, любов до Слова Божого. Окрім того, мама, яка завжди говорила українською, пересипаючи свою мову багатством народних приказок і прислів’їв, часто співала українські народні пісні, заклала, приспане в юначі роки, відчуття спорідненості з малою батьківщиною.

Служба Филимона Марцинковського змусила родину залишити Дермань за рік після народження Володимира. Відомо, що навчався він у Гродненській чоловічій гімназії, яку закінчив 1902 р. зі срібною медаллю. Польський баптистський історик К. Беднарчик стверджував, що саме в Гродно Володимир Марцинковський вперше на початку ХХ ст. відвідав підпільні домашні євангельські богослужіння, які однак не особливо вплинули на його життя[4].

По завершенні гімназії юнак вступив на історико-філологічний факультет Петербурзького університету. Цей період Володимирового життя виявився доленосним не лише тому, що тоді закладалися підвалини його майбутньої професії, а й з огляду на його духовні відкриття у самому собі. Закінчивши навчання в університеті, Володимир працював викладачем Гродненської гімназії,  потім Самарського університету. 1904 р. зустрівшись із видатним релігійним діячем Павлом Ніколаї тоді ще студент Володимир Марцинковський пережив духовне відродження, визнавши Ісуса Христа особистим Спасителем. Внаслідок тривалих духовних пошуків, досліджень і відкриттів 1920 р. він прийняв хрещення  у дорослому віці від менонітського пастора. Натхненний своїм духовним наставником П. Ніколаї В. Марцинковський долучився до активної духовно-просвітницької роботи серед молоді у Російському християнському студентському русі, за яку його арештовували і зрештою вислали із Росії.

Чужина чи батьківщина

Новий період життя Володимира Марцинковського почався 20 квітня 1923 р., коли він змушений був переїхати до Праги. Радянська влада на етапі свого становлення дуже «гуманно» ставилася до деяких інакодумців, зберігаючи їхнє життя, і позбавляючи лише можливості фізично перебувати у межах своїх володінь. Так, вигнанцем В. Марцинковський, як і багато російської та української еліти, змушений був підкорювати Європу. Життя письменника і проповідника у вигнанні позначилося узагальненням його досвіду та опублікуванням деяких праць. Зокрема, побачила світ його праця «Достоверно ли Евангелие?» (Прага, 1926 р.),– спогади «Записки верующего» (Прага, 1927 р.), трактат «Когда люди станут братьями» (Нью- Йорк, 1927 р.), «Христос и евреи: размышления в свете Библии и науки, встречи и впечатления в СССР, Западной Европе и Палестине» (Прага, 1933 р.), «Смысл страдания», «Христос грядущий», «Наука и религия», «Распятие и воскресение» та ін.[5] Окрім того, вчений читав лекції в різних аудиторіях Європи, чим задовольняв і власну ностальгію за батьківщиною, і заробляв на прожиття.

«Крім старенької Європи я зустрів на Заході ще одну стареньку зі знайомими і рідними рисами – нашу еміграцію, - згадував  В. Марцинковський. – Яким зворушливим є це прагнення зберегти цілим все священне на чужині – і мову, і літературу, і звичаї, і релігію, і суспільні ідеали! Але як сумно, що еміграція багато в чому виявляється лише такою старенькою, яка «вся в минулому» - навіть майбутнє своє бачить лише як реставрацію минулого зі всіма тими особливостями російського побуту і державності, які й призвели до катастрофи… Нібито й не було війни  і революції з потоками крові і сліз! Нібито вона нічому не навчилася! І вона воліє жити у нафантазованих мріях (хоча б і релігійних), забуваючись важким летаргічним сном»[6].

Усвідомлюючи неготовність російської еміграції до змін, вчений не зміг знайти з нею цілковитого порозуміння.

Проте у Володимира Марцинковського з’явилася можливість, якої не було від 1914 р. – відвідати малу батьківщину – Волинь, яка після Першої світової війни та національної революції опинилася у складі Другої Речі Посполитої. Поміж лекціями у різних країнах Європи Володимир навідувався і в рідне село Дермань, подорожував Волинню, виступаючи перед українськими та єврейськими аудиторіями. Фактично, у 20-х роках почався «український» період у житті письменника і вченого. У його спогадах і статтях відчувається ностальгія за рідним краєм, трепетне ставлення до батьківщини, загострене долею вигнанця. У листі до реакції журналу «Верность» В. Марцинковський, описуючи свою діяльність на Волині, між іншим зауважує: «Як радісно було бачити своє рідне село!»[7] Тоді ж він почав практикувати українську мову, якою завжди говорила його мама, а невдовзі і писати статті для українських протестантських журналів.

Та, здається, з особливою відданістю, любов’ю і, навіть, трепетом Володимир почав ставитися до своєї батьківщини тоді, коли створив власну сім’ю. Очевидно, занурення у вир активної педагогічної, письменницької, духовної праці з одного боку і поневіряння Росією і Європою  – з іншого, довго не давали йому можливості зосередитися на особистому житті. Свою долю Володимир знайшов аж на Святій Землі. З Неллі Шумахер Володимир Марцинковський познайомився навесні 1930 р., коли вдруге відвідав Палестину. Вона була донькою Готліба Шумахера, відомого археологічним відкриттям стародавнього міста Меггідо, служила дияконисою в школі для арабських дівчат. Родина Шумахерів належала до лютеранської релігійної організації темплерів, що оселилася в Палестині з метою формування духовного Божого храму на землі[8].

Того ж року зовсім не юна пара (Володимиру виповнилося 46, а Неллі – 35 років) одружилася. Подружжя оселилося у м. Хайфі, батьківщині Неллі Марцинковської. Хоч Марцинковські більшість часу подорожували, все ж Ізраїль згодом став для Володимира другою батьківщиною, духовному вдосконаленню якої він служив так само віддано, як служив українцям і росіянам.

Розмах діяльності Марцинковського у 30-х роках дружина описувала так: «Перших десять років нашого подружнього життя ми подорожували дуже багато. Різні Церкви, організації та групи з різних місць майже всієї Європи запрошували нас їх відвідати. Ці запрошення надходили, починаючи від північних частин Фінляндії й до південних округ Румунії, від східних околиць Польщі і до західних місцевостей Великобританії…»[9] Влучно узагальнив цей етап життя Володимира Марцинковського і його товариш Соломон Островський у передмові до збірки праць письменника: «Та його висока обдарованість, знання і життєвий досвід потребували ширшого поля діяльності, аніж був для нього Ізраїль»[10].

«Іди до дому свого…»

Коли 1932 р. редактор українського баптистського журналу «Післанець правди» Л. Жабко-Потапович наголосив В. Марцинковському на великій потребі інтелектуальних євангельських працівників в українському середовищі і закликав його активніше долучатися до праці серед українців, вчений відповів текстом з Євангелії: «Іди до дому свого, до своїх, і їм розповіж, які речі великі Господь учинив тобі, і як змилувався над тобою!» (Мр. 5:19)[11]. Майже щороку сім’я Марцинковських на кілька місяців приїздила на Волинь, оселяючись у родинному будинку в Дермані.

«Ми прибули до старовинного містечка Дермань на Волині… - згадувала Неллі. – Мій чоловік каже до мене: «Ти збереш тутешніх дітей до недільної школи і займатимешся з ними». «Як же я можу це зробити? Адже ти знаєш, що я тепер ледве можу тільки по-російськи розмовляти. Тож, як я промовлятиму до українських дітей?» «Ти не журися тим», відказав чоловік: «напочатку спокійнісінько говори по-російському. Згодом почнеш навчатися сама української мови».

Я послухалася цієї ради, і дійсно незабаром розпочалася дуже жвава праця з дітьми. Не тільки кожної неділі, а й у будні почали збиратися на мої виклади цілі натовпи дітей… У неділю я розповідала їм про різні біблійні події...

Коли я завважила, що дівчатка хочуть навчатися не тільки знання Слова Божого, але й чогось іншого, я почала навчати їх шити та в’язати. І праця закипіла. Мій чоловік був дуже задоволений»[12]. Духовне й інтелектуальне удосконалення людини було однією з найбільших цінностей письменника і проповідника. Він сам вчився впродовж всього життя, сам постійно перебував у духовних пошуках, цього ж зичив і іншим. Односельчани пам’ятали і шанували Володимира Марцинковського за те, що багатьом із них допоміг здобути освіту[13]. Дружина писала про його наполегливість і відданість: «Для брата Марцінковського[14], настирливого й енергійного, не було в праці нічого тяжкого, чого б він не міг перемогти. Він був завжди тієї думки, що як коли в духовній праці щось має бути зроблене, то воно конче зробиться. При цьому він завжди підкреслював: «Господь допоможе!»

Перебування Володимира й Неллі на батьківщині зовсім не нагадувало канікули, навпаки воно було насичене подорожами, лекціями, заняттями, зустрічами і богослужіннями.

«У Дермані була наша «головна квартира», із якої ми часто виїздили кінним повозом або потягом до українських (на півдні) або білоруських (на півночі) міст і сіл. – Описувала свої враження звикла до зовсім іншої культури Неллі Марцинковська. – На півночі наші подорожі сягали Баранович…, а на півдні – Львова… Хто тільки бодай один раз відбував таку подорож українським кінним возом, той ніколи також подорожі не забуде. Узимку така подорож відбувалася санками, вистеленими сіном й покритими веретами. Подорожні мусіли вдягатися в теплі кожухи й чоботи, а на голови накладати хутрові шапки по самі вуха. Тоді подорож через снігом укриті дороги була легша й приємніша. Уліті ж їзда через безмежні лани, по дорогах і шляхах справляла в добру погоду справжню насолоду. Зате восени або напровесні, під час затяжних дощів у деяких віддалених закутках, при тамошньому бездоріжжю, їзда в безверхому повозі була й тяжка й неприємна. Пам’ятною залишилася мені одна така подорож уночі… Дощ лляв як з відра, віз ледве посувався вперед. Раптом – стоп! Стали. Що сталося? Наш візник Володько проголошує: «Ми загрузли в болоті. Мусите висідати з воза».

Виходимо з воза просто до води. А навколо темнісінько, хоч в око стрель. До Здолбунового, куди ми їдемо, ще ціла година Мандрівки, а тут тобі така затримка! Візник випроваджує нас із болота на підвищення край дороги. А сам із соломи, що на возі, робить скрутні, лізе під воза та підкладає під колеса ті скрутні. Нарешті, після його геройських зусиль віз визволяється з глинистого болота, ми сідаємо до нього, і подорож продовжується…

Подібні подорожі темними ночами відбували ми до Мізоча, Здовбиці, Рівного та до інших церков на Волині. Значно легші поїздки були потягом – до Ковеля, Дубного, Бродів, Луцького. Назавжди запам’яталися наші мандрівки возом або саньми до Млинова, Комнатки та ще деінде…

По такій «прогулянці» під зливним дощем, або в жорстоку завірюху, часто темної ночі прибивалися ми до призначеного місця змучені, виснажені й здібні тільки до одної дії: впасти на лаву і заснути кам’яним сном… Але, частіше це було неможливо… Брати радісно нам оголошували, що в певній хати або в молитовному домі відбувається богослуження. Воно йде повною ходою, і сотки віруючих і гостей чекають на наше прибуття… Це не так далеко звідси, за півгодини зайдемо туди пішки… Отже, замість відпочинку й сну – мусимо рушати в дальшу путь…

Уже здалека, наближаючись до молитовного дому, бачимо його освітлені вікна, чуємо потужні й радісні звуки українських голосів. Співають, аж луна лине над містечком… Молитовний дім переповнений ущерть. Усі його частини, кожен клаптик підлоги зайнятий по вінця. Люди в проходах, на вікнах, усюди слухачі… Але й навколо дому стоїть неозорий натовп, на холоді, аби через відчинені вікна слухати Слово Боже.

Нас силоміць пропихають через цей натовп наперед. Мій чоловік опиняється за столом або за кафедрою. Дивлюся на нього й дивуюся: де поділися його втома й виснаження?... Він наче сяє. Відкриває Біблію й починає читати. Голос чистий і міцний!..

І це продовжується годину, дві, три… Ані промовець, ані слухачі не виявляють жодного навіть сліду змучення, утоми. Люди так зголодніли й так жадають наїстися хліба духовного…»[15]

Таку ж систему праці Володимира Филимоновича підтверджували й очевидці. Зокрема Ф. Сміюн у спогадах описував, як професор тричі відвідував громаду в Пісникові. На Різдво 1931 р. В. Марцинковський гостював у Пісникові місяць. «Це був місяць, у якому не було жодного будня, кожен день видавався святом, адже Володимир Филимонович щовечора проводив богослужіння»[16]. Відвідавши громаду на різдвяні свята 1936 р., В. Марцинковський упродовж двох місяців на базі пісниківської громади євангельських християн проводив курси, «щодня читав лекції та проводив бесіди, на які були запрошені служителі з різних громад Волині. Щовечора відбувалися загальні зібрання. Це були такі богослужіння, що незважаючи на те, що була зима і чекала довга дорога додому в сусідні села, розходитися по домівках не хотілося…» На курсах, згадував Ф. Сміюн, професор викладав історію та культуру Ізраїлю, історію християнства, ділився особистим досвідом перебування в Палестині, вивчав із слухачами Біблію. «Марцинковський розповідав так художньо, що ми наче були там і ходили разом із ним, наче бачили всі ті краєвиди, відчували атмосферу, теплоту і, навіть, запах. На лекціях професор так достеменно пояснював Слово Боже, звертаючи увагу на кожну крапочку, такою доступною мовою розповідав про глибини і широти Писання, що ми забували про обід, і про вечерю… Одного молодого юнака (Ф. Сміюна – прим. Л.Б.) Володимир Филимонович навіть попросив затулити рота, з таким захопленням той слухав лекцію».[17]

Треті відвідини Пісникова були суттєво коротшими – 21 листопада 1937 р. на свято жнив. «По обіді брат Марцинковський вийшов надвір, - згадував очевидець. – Проповідника оточили люди і до вечора слухали його тлумачення Cлова Божого і настанови в християнському житті»[18].

Подібні ситуації траплялися чи не в кожній євангельській громаді, яку відвідував проповідник. Це було пов’язано з тим, що євангельська спільнота Волині, Галичини, Полісся складалася переважно із селянських мас і не мала інтелектуальної потуги, що відзначав і сам В. Марцинковський[19]. Водночас українські протестанти вирізнялися особливою духовною жагою, жертовністю і наполегливістю, що дуже вражало вченого. Він не зміг не поділитися своїм захопленням із читачами журналу «Верность»: «Найважливіше, з чим я тут познайомився, - це спрага Слова Божого… Люди часто йдуть пішки десятки верст, щоб брати участь у зібраннях. Якось на такому зібранні я запитав одного старого селянина: «Звідки ви прийшли?» Він відповів: «Із сусіднього села, недалеко, верст 15 звідси (приблизно 16 км. – прим. Л.Б.)». Інший пройшов пішки 50 верст. А на з’їзді в Р. (Рівне, - прим. Л.Б.) був присутній брат, який пройшов у постолах 150 верст, витративши на це 3 дні»[20]. Не минулося перебування В. Марцинковського на Волині і без курйозних випадків. Якось довелося вченому лікувати зуб. Лікар обіцяв виготовити коронку за день, але минув тиждень доки завершилося лікування. Під час останнього прийому лікар зізнався: «Ваші брати попросили мене якомога повільніше працювати, щоб ви тут залишалися наскільки можливо довше»[21].

Служіння вченого українцям набувало різних форм – участь у з’їздах та конференціях, курси для євангельських служителів, проповіді для простих євангельських віруючих, лекції для представників різних конфесій і невіруючих, бесіди, заняття з молоддю і дітьми, які проводив спільно з дружиною Неллі. З репортажів у протестантській періодиці та спогаді сучасників відомо, зокрема, що біблійні курси В. Марцинковський проводив в Човниці (1930 р.), Ковелі (1933 р.), Пісникові (1936 р.); брав участь у духовно-просвітницьких з’їздах у Колоденці, Млинові (серпень 1937 р.) – в Рожищах (вересень 1938 р.) [22].

24 листопада – 1 грудня 1935 р. Володимир та Неллі Марцинковські взяли участь у курсах для євангельських жінок у Луцьку, де було 68 слухачок. Подружжя викладало предмети «образ біблійної жінки», «організація та методи роботи в жіночих гуртках», «гігієна» та ін.[23]. Звісно, з усього часу перебування професора в місті не було втрачено жодної хвилини. Паралельно з курсами відбувалися духовні і ділові зібрання віруючих за участю Марцинковських, бесіди та лекції в орендованих залах, де були присутні понад тисяча осіб. У результаті таких лекцій для містян до Христа навернулися комендант поліції Цеховський та його дружина, помічник секретаря судді Агрипінін, вчитель гімназії Шпаков, ринковий торговець Малахов та інші[24]

Попри те, що сам Володимир Филимонович був уже зовсім не молодою людиною, його досвід праці у студентському середовищі, усвідомлення того, що молодь є рушійною силою суспільства, та й зрештою, напевно, потреба душі спонукали професора робити особливий акцент у своїх промовах на відродженні і служінні молодих людей. Наприклад, беручи участь у V з’їзді союзу слов’янських громад євангельських християн і баптистів у Польщі, що відбувався 2-5 червня 1927 р. в Рівному, В. Марцинковський наголошував на вагомості служіння молоді у справі благовістя, ділився досвідом організації молодіжних гуртків, а також закликав лідерів союзу всіляко підтримувати діяльність молоді[25].

Християнська любов понад усе

Володимир Марцинковський співпрацював із різними євангельськими спільнотами міжвоєнної Польщі: Союзом слов’янських громад євангельських християн, Товариством взаємної допомоги євангельських християн, з вільними євангельськими християнами, Союзом громад слов’янських баптистів (особливо з україномовними баптистами Галичини і російськомовними – Білорусі). Себе він не відносив до жодної з них, а своє ставлення до розрізненості цих євангельських течій висловлював чітко і не раз[26].

Аналізуючи євангельський рух у Польщі, який набув поширення переважно серед сільського українського і білоруського населення, він наголошував на труднощах, з якими стикалися протестанти. «Іноді у євангельських християн і баптистів знаходиш велику вузькість, – писав В. Марцинковський. – Дехто думає, що спасіння лише в його церкві. Але такі погляди зникають все більше й більше. Навіть зовсім прості і неосвічені брати розуміють, що це неправильно»[27].

Зауваження вченого були цілком виправдані, адже у міжвоєнному двадцятилітті на українських і білоруських теренах знаходилася низка євангельських спільнот, які майже не відрізнялися за віровченням, але не могли дійти взаємної згоди з другорядних, організаційних причин. Користуючись нагодою участі у з’їздах євангельських християн (які  знаходилися у процесі пошуку компромісу із баптистами, Союзом церков Христових і Товариством взаємної допомоги євангельських християн) В. Марцинковський намагався сприяти відновленню єдності. На ІХ з’їзді Союзу слов’янських громад євангельських християн, що відбувся у Варшаві 29 вересня – 1 жовтня 1933 р., вчений виголосив промову «За яких умов з’їзд може розраховувати на успіх», посилаючись на текст із Мал. 2:15 «Хіба Бог не один нас учинив?.. тому свого духа пильнуйте». Він закликав присутніх берегти дух миру, братерської любові і чистоти серця, уникаючи небезпек, що підточують душу, руйнують працю благовістя і Церкву Господню, радив підноситися на щонайвищі вершини духа – духа любові[28]

Позаконфесійність вченого земляка відзначали і мешканці Дермані. Очевидці його відвідин згадували, що, гостюючи у селі, Володимир Марцинковський часто виходив у центр, до церкви (саму православну церкву він не відвідував), щоб поспілкуватися з односельчанами, запрошував їх на чай у чудовому садку родинної садиби, де довго тривали бесіди на різні духовні теми. Селяни запам’ятали професора людиною надзвичайної простоти і щирості. Та найбільшу повагу в них викликало те, що Володимир Филимонович ніколи не засуджував тих, з ким спілкувався, не наполягав на зміні конфесії, його, здавалося б, зовсім не цікавила конфесійна належність співрозмовника, натомість він вболівав за внутрішнє переродження[29]. Зрештою, в самій Дермані ніколи, ні за часів мешкання там євангельського проповідника і вченого, ні по тому, не було євангельської громади. Нам не відоме і те, чи хтось із його рідних сповідував євангельське християнство, що ще раз підтверджує зосередження Володимира Марцинковського саме на змінах внутрішнього світу людини, які згодом самі могли набути зовнішнього, конфесійного, вираження.

15 травня 1937 р., милуючись красою рідного села і міркуючи над сутністю людського життя, мислитель тонко й образно висловив своє розуміння процесу духовних змін людини: «Сидячи в лісі, я бачив, як ясного весняного дня падало сухе листя, ніби восени. Це нове свіже листячко випихало старі, віджилі осінні рештки. Так життя в людині само скидає старі відмерлі звички. Не треба їх відривати штучним зусиллям. Дайте людині прийняти нове життя в Христі, а воно саме перепровадить у ній «реформацію духа»[30]. В. Марцинковський вважав, що саме «реформація духа» є найважливішою цінністю духовного життя християнина і лише вона здатна об’єднати християн.

Уже наприкінці свого життя В. Марцинковський підсумовував свою ідею християнської єдності у статті «Поклик із Галілеї»: «Якщо ми любимо Бога, то ми повинні любити всіх дітей Божих, не дивлячись на деякі другорядні різниці і переконання. Те, що нас з’єднує, більше того, що нас ділить». Правдива єдність віруючих не в тому, щоб примусити всіх думати так, як думаємо ми, не в тому, щоб примусити інших піти з нами на компроміс, щоб зломити їх сумління, накинувши наші погляди, але в тому, щоб полюбити їх тоді, коли вони мають інші погляди, розширити для них наше серце. Нехай кожного з нас буде путь вузька, але серце нехай буде широке. «Єдність при різних поглядах» - оце завдання гідне любови. А єдність, яка штучно вирівнює різні погляди й думки не приводить до правдивої єдности, а до нелюбовного змішання…»[31]
 

Творчість

Напевно, відрада, яку знаходив Володимир Марцинковський у стінах батьківського дому, романтично-ідилічна краса волинського краю, вдячність і трепет чутливої душі письменника перед Богом формували благодатну атмосферу для творчості, надихали метафорами, ідеями, духовними відкриттями.

«Я сиджу в саду біля свого рідного дому на Волині. На горці, навпроти мене, стоять у копах золоті снопи. Яблуні вгинаються під тягарем жовтих і червоних овочів. Від часу до часу чується глухий стукіт яблука, що падає на землю... Все в природі поривається так вірно виконати першу заповідь: «плодітеся»,  давайте плоди. Плід – це знак благословення… Що за щастя – мати в житті місце, улюблену працю, працю по силах, вільну, що приносить овоч, а до того не тимчасової, але віковічної цінности. Що за радість знати, що ми всі покликані до участі в творчості життя, у співтворчості з Богом… Заповіт: дайте плід – знаходиться на початку Біблії… а в кінці Біблії, в  книзі Відкриття, говориться про жнива, про те, що людина повинна дати справоздання щодо виконання цієї заповіді, принести до суду овочі своїх слів і діл»[32].

«Вся земля, як молода в весільних шатах, причепурена для молодого свого, що здибає день наступаючий. – Описував Володимир Марцинковський рідне село. – Чи не такою прекрасною була ця земля безперестанку в саду Едемському? Але для «того дня» вона буде ще більш блискучою, ще більш запашною – в нев’янучій красі нев’янучих роз… Травнева ніч… Далекі зорі такі близькі, так ласкаво миготять. Ніби й вони пахощі випускають, як ті травневі рожі, як той ніжний яблуневий цвіт. У тихі урочисті ночі небо ближче до землі. Із глибини саду чується спів соловейка. Тонкі сріблясті переливи та бренькіт, верещання, стрекотіння, тьохкання, хлипання та дзюрчання, а потім переможне голосне свистіння та плескання… Направду, цей український соловейко пересилює всі звуки травневої ночі… Удень і вночі природа розкидає дари своєї краси. «Вдень явить Господь милість Свою, а вночі буде пісня Його від мене, молитва до Бога життя мого» - так словами псалму підсумовував своє поетичне захоплення письменник[33].

Саме на Волині у квітні 1939 р. Володимир Марцинковський написав одну із відомих своїх праць «Сенс життя», опубліковану 1950 р. в Нью-Йорку окремим виданням і 1986 р. в Ашфорді у збірці праць «Слово життя».

Окрім того, з 1932 р. на запрошення Левка Жабка-Потаповича Володимир Марцинковський почав писати проповіді та статті для українського баптистського журналу «Післанець правди», водночас відновлюючи володіння непрактикованою з дитинства українською мовою[34]. Співпраця з журналом тривала до самої смерті автора. Нижче подаємо перелік творів, написаних здебільшого в Дермані до 1939 р. й опублікованих у «Післанці правди».

Знаходимо оригінальні і перекладні статті В. Марцинковського і на сторінках журналу «Дорога правди», котрий видавали 1946 – 1949 рр. українські євангельські віруючі у Німеччині. З-поміж інших видання публікувало працю вченого «Коли люди стануть братами» у перекладі проф. Т. Гребінки, що була надзвичайно актуальною і в контекстів суспільно-політичних повоєнних реалій, і з огляду на скрутне становище євангельських віруючих, що опинилися у вигнанні. У березні 1948 р. В. Марцинковський звертався на сторінках цього журналу до читачів з проханням молитовної підтримки, адже в Палестині почалася війна за незалежність Ізраїлю: «Продовжуємо працю на ниві Його. – Писав вчений. – Тут, як відомо, йде війна – бомби, стрілянина, барикади… Як ідемо з гори Кармелю до міста, то не знаємо чи повернемося додому…»[35] Українським читачам були добре відомі переживання улюбленого письменника, адже донедавна вони зазнавали того ж.

Більшість зі статей автора присвячені темам зустрічі з Христом, духовного переродження, яке спонукатиме до змін у житті зовнішньому, пошуку себе та пізнання Бога, єдності християн та любові один до одного і до Господа. Спрямовані вони як на читацьку аудиторію з євангельського середовища, так і на тих, хто ще не зустрівся з Христом. Твори В. Марцинковського своїм багатством метафор, образів, витонченою чуттєвістю схожі на поезію в прозі, і водночас вони є глибокодуховними роздумами, достеменним дослідженням Слова Божого, написаним простою, зрозумілою для пересічного читача мовою. У своїх працях письменник застосовував важливий педагогічний принцип: не засуджувати, а скеровувати, тому вони завжди були життєствердними і надихаючими.

Можливо, саме знайомство Володимира Марцинковського із редактором «Післанця правди» філологом Л. Жабком-Потаповичем, який високо цінував працю мислителя, посприяло залученню останнього до роботи над перекладом Біблії українською мовою. 1936 р. за пропозицією Британського і закордонного Біблійного товариства було створено перекладацько-ревізійний комітет, який мав координувати роботу перекладу. До комітету було запрошено і професора В. Марцинковського як філолога, християнського мислителя, дослідника Біблії та знавця єврейської культури. До складу цього органу також входили протестантські пастори: єпископ Української євангельсько-реформованої церкви Василь Кузів (голова комітету), пастор цієї ж церкви Микола Жураківський, баптистський пастор Левко Жабко-Потапович (секретар-редактор), лютеранський пастор Мартин Гофман, глава Української лютеранської церкви Іларіон Шебець. По війні крім В. Кузіва, Л. Жабка-Патаповича і В. Марцинковського, до комітету входив ще й мовознавець Пантелеймон Ковалів, православний за сповіданням. Комітет від імені біблійного товариства запросив перекладачем проф. Івана Огієнка (у майбутньому митрополита Іларіона), який самостійно почав перекладати Новий Заповіт українською мовою ще у 20-х роках ХХ ст.[36].

Члени комітету читали перекладені уривки, робили виправлення, нотатки в тексті і на полях, після чого секретар-редактор узагальнював їхні пропозиції, збирав засідання комітету, який спільно з перекладачем готував текст до друку. У 1936 – 1939 рр. відбулося шість таких засідань[37]. Хоч переклад Біблії було завершено 1940 р., війна перешкодила здійснити його перевірку й унеможливила діяльність комітету у попередньому форматі. Робота відновилася аж наприкінці 1949 р., коли І. Огієнко, В. Кузів та Л. Жабко-Потапович проживали на американському континенті. В. Марцинковський в Ізраїлі продовжував співпрацювати з комітетом, але дистанційно, надсилаючи свої рекомендації поштою[38]. Свідок цієї праці, Соломон Островський, стверджував, що вчений приділяв дуже багато часу корегуванню перекладу[39].

На жаль, конкретну роль В. Марцинковського у цій важливій для українського народу праці сьогодні не досліджено. Відома лише одна згадка про роботу В. Марцинковського у листі Л. Жабка-Потаповича до перекладача від 6 січня 1955 р. Секретар ревізійної комісії зазначав, що вчений надіслав йому 12 аркушів нотаток на п’ять Книг Мойсеєвих. «Я посилаю до Вас оригінали цих нотаток. – Писав Л. Жабко-Потапович митрополиту Іларіону (І. Огієнку). - З огляду на те, що В. Марцінковський теж не має копії цих нотаток, а хотів конечно зберегти оригінал для себе, не відмовте в Вашій ласці переховати ці нотатки, щоб потім, по використанні їх, цей оригінал повернути В. Марцінковському»[40]. Доля, як і зміст цих зауважень вченого, потребує вивчення, зрештою як і вся його епістолярна спадщина, спогади сучасників, документи Британського і закордонного біблійного товариства, які могли б висвітлити науковий чи богословський внесок В. Марцинковського у здійснення перекладу Біблії українською мовою.
 

Ліпша доля

Останні тридцять років свого життя Володимир Марцинковський мешкав в Ізраїлі, час від часу виїжджаючи до Європи для лекцій. Більшість свого часу він присвячував благовістю євреям та арабам, удосконаливши для цього знання івриту. Користувався шаною місцевої інтелігенції, був служителем у громаді вільних братів.

На схилі віку Володимир Филимонович не раз казав своїй дружині: «Ах як я бажав би ще хоч один раз промовити до тих щирих, відкритих українських, білоруських та інших душ!»[41] Однак промовляти до своїх співвітчизників він міг лише за допомогою записів своїх проповідей, які транслювало ТрансСвітове радіо і на сторінках періодичних видань «Вестник спасения» і «Вестник истины» в Радянському Союзі, «Християнський вісник», «Післанець правди» та ін. на американському континенті.

9 вересня 1971 р. Володимир Филимонович Марцинковський залишив світ своїх земних поневірянь і перейшов до батьківщини вічної. Можливо, саме тому на його надгробному камені на інтернаціональному кладовищі в м. Хайфі написано слова:  «…Бути з Христом значно ліпше» (Фил. 1:23).

Багатогранність постаті Володимира Марцинковського сповнена контрастів. Він був мислителем світового масштабу, а водночас не цурався їхати возом заболоченою дорогою на чергове богослужіння у волинському селі. Він збирав кількатисячні аудиторії студентів та інтелігенції у вищих колах Росії і Європи, і десятки євангельських віруючих у простих селянських хатах. Якими б не були віддаленими одна від одної ці аудиторії, і ті, й інші добре розуміли лектора і проповідника, адже його промови вирізнялися євангельською простотою і водночас інтелектуальною глибиною, складністю духовних пошуків і доступністю висновків.

Володимир Марцинковський був проповідником «реформації духа», який особистими поглядами, словом і служінням демонстрував своє розуміння сутності християнства – духовну спільність віруючих, надконфесійну, надтрадиційну, неформальну, виявлену в любові до Христа і людей. Попри свою масштабність, він відчував міцний зв’язок зі своїм корінням, самовіддано працюючи для духовного відродження свого народу.
 

Статті Володимира Марцинковського, опубліковані у «Післанці правди» (ПП) в 30-х роках ХХ ст.

Плиг. Присвячується молодим спортовцям (гора Карміл у Палестині, 21 березня 1934 р.) // ПП. – 1935. - № 1 – С. 4-6.

На мертвому морі (гора Кармін у Палестині) // ПП. – 1935. - № 2. – С. 31-32.

Молодість – Христові (гора Карміл у Галілеї) // ПП. – 1935. - № 2. – С. 37-38.

На мертвому морі // ПП. – 1935. - № 3. – С. 47 – 50.

Не піднось сам себе (образок для дітей – ба і для нас дорослих) (гора Карміл в Галілеї) // ПП. – 1935. - № 3. – С. 54.

Сумлінне безвір’я (Гора Карміл у Галілеї, 4 березня 1934 р.) // ПП. – 1935. - № 4. – С. 67 - 69.

Відповідь Марцинковського на запит виїхати в Ізраїль // ПП. – 1935. - № 5-6. – С. 102.

Чисте сумління (Гора Карміл у Палестині) // ПП. – 1935. - № 7. – С. 107-108.

Де твоя Євангелія? (гора Карміл у Палестині) // ПП. – 1935. - № 7. – С. 111.

Загін Гедеона (Дермань, Волинь) // ПП. – 1935. - № 9. – С. 147-148; № 10. – С. 171-172.

Євангеліє від Ісаї (різдвяна стаття професора В.Ф.Марцинковського) (Дермань на Волині, 19 вересня 1935 р.) // ПП. – 1935. - № 12. – С. 207 – 209.

Домашня церква (8 серпня 1935 р., Дермань на Волині) // ПП. – 1936. - № 1. – С. 4-5.

В Атенах (Дермань на Волині, червень 1935 р.) // ПП. – 1936. - № 2-3. – С. 27 – 30.

Три заповіти воскресіння (14 березня 1936 р. Швейцарія) // ПП. – 1936. - № 4. – С. 47.

Кана Галілейська (Євангельський начерк. Друга голова Євангелії від Івана) // ПП. – 1936. - № 7. – С. 105-106, № 8. – С. 123-125.

Заклик Учителя (Дермань на Волині) // ПП. – 1936. - № 11. – С. 175 - 177.

Халлел – хваління (31 жовтня 1936 р., Дермань на Волині) // ПП. – 1936. -№ 12. – С. 201-203.

Чому? (19 лютого 1937 р. Дермань на Волині) // ПП 1937. - № 3. – С. 35 – 36.

В травні на Волині (15 травня 1937 р. Дермань на Волині) // ПП. – 1937. - № 6 – 7. – С. 106.

Анголи (25 грудня 1938 р., Дермань на Волині) // ПП. – 1938. - № 12. – С. 208 – 209.

Духовна самооборона (Палестина, липень 1937 р.) // ПП. – 1937. - № 11. – 201 – 203; № 12. – С. 222 – 224; 1938. - № 1. – С. 6 – 8.

Вночішня сторожа (гора Карміл в Галілеї, 5 жовтня 1937 р.) // ПП. – 1938. - № 2. – С. 23 – 24.

Нове тіло (Гора Кармель  в Галілеї, 15 березня 1938 р.) // ПП. – 1938. - № 4. – С. 64-66.

Про священну мовчанку (гора Карміл у Галілеї, 3 жовтня 1937 р.) // ПП. 1938. - № 6. – С. 103 – 104; № 7-8. – С. 121 – 122.

Що будемо жати // ПП. - 1938. - № 9. – С. 151 – 153; № 10. – С. 175 – 177; № 11. – С. 191 – 192.
 


[1] Реабілітовані історією. Рівненська область / редкол. тому (співгол. М. М. Драганчук, співгол. О. В. Муляренко, відп. секр. А. А. Жив’юк та ін.); кер. кол. упоряд. А. А. Жив’юк. – Кн. 6. – Рівне : Дятлик М., 2016. – 628 с. – С. 322.

[2] Жабко-Потапович Л. Три мученики (В.Марцинковський, О.Карєв, С.Тимченко) // Післанець правди. – 1972. - № 1-2. – С. 13-14.

[3] Дудаков С. Ленинъ как Мессия. – Издание Иерусалимского отделения Союза писателей Израиля, 2007. – 164 с. [Элетрон. ресурс]. – Режим доступа: http://nemaloknig.info/read-131120/?page=34; Звезды русской оперной сцены рубежа ХІХ – ХХвв. [Элетрон. ресурс] // Единая коллекция цифровых образовательных ресурсов. – Режим доступа: http://school-collection.edu.ru/catalog/rubr/c98fe2c1-58cc-4741-8674-bb6ed213ef64/78121/

[4] Bednarczyk K. Historia Zborów Baptystów w Polsce do 1939 roku /  Krzysztof Bednarczyk. – Warszawa: Słowo Prawdy, 1997. – 368 str. - Str. 120.

[5] Сочинения В.Ф.Марцинковскаго // Верность. – 1928. - № 9. – С. 12.

[6] Марцинковский В. Ф. Записки верующего. - Новосибирск: Посох, 1994. - 271 с. – С. 261.

[7] Наблюдательная вышка // Верность. – 1930. - № 3. – С. 17-19.

[8] Марцінковська Н. Як Бог нас з’єднав // Післанець правди. – 1972. - №. 7-8. – С. 6 – 10; Попов В.

[9] Марцінковська Н. Як ми жили і працювали // Післанець правди. – 1973. - № 5-6. – С. 8-9. Баптисты в городе Ильи-пророка [Электрон. ресурс] // НГ Религии. – Режим доступа: http://www.ng.ru/ng_religii/2014-04-16/16_haifa.html

[10] Островский С. Слово от брата по вере и доброго сотрудника // Марцинковский В. Слово жизни. – Ашфорд: Сеятель истины, 1986.

[11] Жабко-Потапович Л. Три мученики (В.Марцинковський, О.Карєв, С.Тимченко) // Післанець правди. – 1972. – № 3 -4. – С. 8-11.

[12] Марцінковська Н. Як ми жили і працювали // Післанець правди. – 1973. - № 5-6. – С. 8-10.

[13] Дермань: музеї Уласа Самчука й Бориса Тена [Електрон. ресурс]. – Режим доступу: - http://litgazeta.com.ua/articles/derman-muzeyi-ulasa-samchuka-j-borysa-tena/

[14] У довоєнній та еміграційній літературі пишеться «Марцінковський» на зразок польського Marcinkowski. В сучасній українській мові вживається «Марцинковський».

[15] Марцінковська Н. Як ми жили і працювали // Післанець правди. – 1973. - № 5-6. – С. 8-10.

[16] Сіюн Ф. Спогади про церкву євангельських християн-баптистів у Пісникові. – Рівне, Каліграф, 20006. – 44 с. – С. 14.

[17] Там само, с. 17 – 18.

[18] Там  само, с. 18.

[19] Наблюдательная вышка // Верность. – 1930. - № 3. – С. 17-19.

[20] Там само, с. 17.

[21] Там само, с. 17.

[22] Гапонюк Л. А Євангельський рух на Волині в документах і долях людей / Л. А. Гапонюк, М. О. Пирожко, В. Г.Чайка. – Луцьк: ХМ «Українська місія благовістя», 2009. – 448 с. – С. 103, 155; Подворняк М. Життя з плодами. Життя  і працяпроповідника Івана Барчука. – Торонто – Клівленд: «Дорога правди», 1986. – 90 с. – С. 67; 2-ий Волинський духовно-будуючий з’їзд від 25 до 27 вересня 1938 року // Післанець правди. – 1938. - № 11. – С. 190. Духовно-будуючий з’їзд у Млинові // Післанець правди. – 1938. - №. 9. – С. 171.

[23] Там само, с. 56-57.

[24] Там само, с. 89.

[25] Protokół V zjazdu Związku Słowiańskich Zborów Ewangielicznych Crześcjan i Baptystów w Polsce, odbytego w Równem w dn. 2-5 czerwca 1927 r. – Держархів Волинської обл., ф. 46, оп. 1, спр. 2050, арк. 33-41.

[26] Марцинковский В. Ф. Записки верующего. - Новосибирск : Посох, 1994. - 271 с. – С. 223.

[27] Наблюдательная вышка // Верность. – 1930. - № 3. – С. 17-19.

[28] Księga protokołów z posiedzeń Zarządu – Komitetu Związku Ewangelicznych Chrześcijan i Baptystów, str. 259 – 260.

[29] Інтерв’ю з Єфімчуком Федором Олеговичем (1946 р.н., Дермань, пенсіонер, працював вчителем історії в Дерманській гімназії) записане Бородинською Л.І. 7.12.2016 р. – Архів Історичного товариства «Сувій».

[30] Марцінковський В. В травні на Волині // Післанець правди. – 1937. - № 6 – 7. – С. 106.

[31] Марцінковський В.Ф. Поклик з Галілеї // Християнський вісник. – 1971. – № 3 – 4. – С. 1 – 4.

[32] Марцінковський В.Ф. Що будемо жати // Післанець правди. - 1938. - № 9. – С. 151 – 153; № 10. – С. 175 – 177; № 11. – С. 191 – 192.

[33] Марцінковський В.Ф. В травні на Волині (15 травня 1937 р. Дермань на Волині) // Післанець правди. – 1937. - № 6 – 7. – С. 106.

[34] Післанець правди. – 1935. - № 5-6. – С. 102.

[35] З Палестини // Дорога правди. – 1948. - № 3. – С. 2.

[36] Біблія або Книги Святого Письма Старого і Нового Заповіту із мови давньоєврейської і грецької на українську дослівно наново перекладена. – Лондон: Брітанське і закордонне Біблійне товариство. – 1963.

[37] Жабко-Потапович Л. Життя Церкви. Історичний нарис. – Вінніпег – Чікаго: Дорога правди, 1977. – 93 с. – С. 36 – 45.

[38]Закінчення нового перекладу Біблії // Християнський вісник. – 1955. – Квітень-травень. – С. 5-6.

[39] Островский С. Слово от брата по вере и доброго сотрудника // Марцинковский В. Слово жизни. – Ашфорд: Сеятель истины, 1986.

[40] Брехуненко В., Стародуб А. Молимося, щоб «допоміг скінчити велику та благословенну працю...» (Листування митрополита Іларіона (Огієнка) та пастора Левка Жабко-Потаповича) // Пам’ятки: археографічний щорічник /

Держкомархів України; УНДІАСД. – К., 2007. – Т. 7. – 452 с. – С. 341 – 350.

[41] Марцінковська Н. Як ми жили і працювали // Післанець правди. – 1973. - № 5-6. – С. 10.

Ліна Бородинська
кандидат історичних наук, 
Рівненський інститут Університету «Україна»
Вы здесь: Home НОВЫЕ ВЫПУСКИ Выпуск №19